fbpx

Про життя Віоли я дещо знала з розповідей колишніх однокурсниць під час зустрічі випускників. На першу я не приїхала, бо вона співпала з народженням моєї другої дитини, на останню не прийшла Віола, бо залагоджувала справу через халепу, в яку втрапила її донька. Тож я мала можливість першою дізнатися про цю незвичайну історію і в черговий раз переконатися, як життя змінює людей

З моєю однокурсницею Віолеттою ми випадково зустрілися через двадцять років після закінчення університету, біля каси залізничного вокзалу, ще й їхали в одному напрямку, тож мали море часу, щоб наговоритися, хоч раніше подругами й не були. Вона була місцевою, та ще й такою крутою, що куди нам, дівчатам із невеликих містечок, до неї. Але зараз ми були вже солідні дами, при посадах, і за збігом обставин їхали обидві до Києва у відрядження.

Віола – повна моя протилежність – ще студенткою була ультрасучасною та просунутою у всіх віяннях молодіжної культури, від мажорних залицяльників не мала відбою. Серед них був хлопець їхнього кола, якого батьки вже бачили зятем, однак Віола на останньому курсі, на зло батькам, вийшла заміж за нашого однокурсника, що походив зі звичайної родини простих робітників, але після народження доньки його покинула. Далися взнаки і різне походження, і виховання, і спосіб життя.

Скромний, тихий хлопець надіявся, що з дружиною винайматимуть квартиру, щоб не залежати від батьків, щоб йому не докоряли, що прийшов на все готове. Та Віола, якій ні в чому ніколи не відмовляли, виявилася неготовою пожертвувати достатком і перебиватися від зарплати до зарплати, а тим більше ростити дитину, рахуючи кожну копійку. Вона так і залишилася жити з дочкою під теплим батьківським крилом. Тато й мама кожну порошинку здували з доньки та внучки, виконували всі їхні забаганки.

У Віоли після розлучення було багато залицяльників. Вона їх міняла частіше за рукавички, але зв’язувати себе сімейними узами не бажала. Бо де і з ким ще так буде добре, як не з її рідними? Але батьки, на жаль, не вічні. Вони так несподівано пішли у засвіти одне за одним із різницею в пів року, залишивши її з дочкою безпорадними і розгубленими, бо ж треба самим уже брати відповідальність за свої дії та вчинки.

Я висловила Віолі своє співчуття, обійняла її і помовчала з нею кілька хвилин. У студентські роки я надивилася на різні емоції однокурсниць: вони й плакали, і журилися, і переживали. Але тільки не Віолетта. Її навіть важко було уявити без дзвінкого сміху та постійної білозубої усмішки. А тут рясні сльози так і полилися, але за мить ні вологих очей, ні почервонілого носа. Я зауважила, що Віола навіть плаче красиво й недовго.

Про життя Віоли я дещо знала з розповідей колишніх однокурсниць під час зустрічі випускників. На першу я не приїхала, бо вона співпала з народженням моєї другої дитини, на останню не прийшла Віола, бо залагоджувала справу через халепу, в яку втрапила її донька. Тож я мала можливість першою дізнатися про цю незвичайну історію і в черговий раз переконатися, як життя змінює людей.

За два десятки років Віолетта, здавалося, зовсім не змінилася: така ж струнка, доглянута, одягнена за останнім криком моди, з тим же набором слів молодіжного сленгу. Я навіть делікатно сказала їй: тебе з твоєю донькою, напевне, всі сестрами вважають.

– Та де там! Скоріше мене молодшою сестрою. Ліля – викапаний Льоня, татусева донечка-квіточка, вдалася в нього і вродою, і вдачею. Така ж тихоня і мрійниця, як і мій колишній. Ми тому й розлучилися. Мій тато позаочі охарактеризував його: «ні риба, ні м’ясо, толку з такого зятя». Для Льоні головне – робота до душі, а не висока зарплата на фірмі, куди батько хотів його влаштувати. Він, бачте, хоче добитися всього сам. А я звикла до розкоші, батьки готові були нам допомагати, але потрібно було жити з ними під одним дахом, а Льоня боявся, що його вважатимуть меркантильним, що одружився з розрахунку.

Віола хвилину помовчала й продовжила свою сповідь.

– З Льонею ми розлучилися без сварок і скандалів, залишилися друзями після розірвання шлюбу, адже потрібно було дбати про донечку. Він, щоправда, брав активну участь у вихованні дитини, і зліпив з неї таку ж ліричну натуру, як і сам. Їм обом лише б вірші складати, поезію читати, романси слухати, а практичності – нуль, словом, люди ХІХ століття. Бракує ще довгих суконь і карети для повноти картини.

Льоня так і не одружився вдруге, не доробився навіть до квартири на своєму заводі, тому вже кілька років працює за кордоном, щоб заробляти кошти Лілі на навчання та на майбутнє весілля. Донька зустрічалася з таким же хлопцем, як і її тато, один в один. І треба ж мені було ляпнути: «Навіщо тобі той зануда, ботанік-заучка? Що він може дати твоїм майбутнім дітям? Зверни краще увагу на Влада, що за тобою впадає. Симпатичний, кмітливий, практичний хлопчина».

Я не сподівалася, що моя доня виявиться настільки слухняною й почне зустрічатися з Владом. Спочатку це мене тішило. А далі трапилося таке, що мені ще й дотепер в це важко повірити. Повернувшись якось з роботи, я почула в спальні дитячий плач. Моя донька намагалася заспокоїти маленького хлопчика, якому не було ще й року, він ще навіть не вмів ходити й кликав маму.

Те, що розповіла моя донька, геть збило мене з пантелику.

– Сьогодні ми з Владом спішили на пари. Перед університетом нас перестріла дівчина з дитиною. Влад упізнав її, назвав Стасею і запитав, що вона тут робить. Дівчина відповіла, що приїхала у Вінницю на обстеження, в тітки мала залишити Ромчика, але двері їй не відчинили, а сусідка сказала, що господиня кудись поїхала. «Владе, це твій синочок, Ромчик, глянь, як він на тебе подібний, чому ти мені ні разу не зателефонував? Але хай це буде тільки моя дитина, якщо ти його не визнаєш. Побудь тільки сьогодні з ним, поки мене обстежуватимуть. Я повернуся сюди приблизно в п’ятій». І вона побігла від нас, а Влад зразу ж вирішив піти з дитиною в поліцію.

Мені стало жаль хлопчика, я сказала, що візьму його до себе, а він хай щось придумає, чому мене не буде на парах. Вдома я його переодягнула в ті речі, що залишила Стася, нагодувала молочною сумішшю. У половині п’ятої я вже була з хлопчиком неподалік університету. Минула п’ята, але ні Влада, ні Стасі не було. Я зателефонувала Владу, він приїхав, звинуватив мене, що я повелася на вигадку цієї зозулі, поставив ультиматум: або йдемо в поліцію, або я беру дитя до себе, бо його батьки з дому виженуть, якщо дізнаються про дитину. Я ж відповіла, що знати його після цього не хочу.

– Правильно вчинила, доню, – сказала я, а в думках гірко пожаліла за свою критику її першого хлопця, адже ж такі не здатні на підлість.

Після недовгої паузи Віолетта сказала:

– Знаю, що мене в університеті всі вважали розпещеною і прагматичною. Але в мене є серце. Воно стиснулося від душевного болю, коли побачила мою розгублену й безпорадну донечку, яку обіймав за шию маленький хлопчик. Я відчула, що вона вже прив’язалася до дитини й переживатиме за його долю.

– Без паніки, – скомандувала я, повечеряй, потім зателефонуєш до Владислава. Щось же він знає про цю дівчину, хто вона, звідки.

– Та в тому то й справа, що нічого не знає. Закрутив з нею, коли відпочивав на морі, навіть номер мобільного не зберіг.

– Тоді зайди на його сторінку, переглянь фото з його відпочинку. Якось же та Стася вирахувала його, що змогла відшукати. То щоб ми її не розшукали в епоху цифрових технологій – це нонсенс. А я через знайомих завтра зателефоную по клініках. Може, щось серйозне трапилося з Ромковою мамою.

Віолетта далі розповіла, що набрала Льоню, щоб повідомити, в яку халепу втрапила їхня донька, хоч мало надіялася на його допомогу. В жодній із клінік не знайшлося на обстеженні дівчини з рідкісним іменем Станіслава чи з більш звичним Анастасія, але в соціальній мережі таки вдалося натрапити на слід мами хлопчика – Станіславу Бойко. Ліля написала їй у приват, і відповідь не забарилася, але вона була сповнена погроз, що заявить про викрадення, якщо не дадуть їй спокій. Тоді Ліля вмовила Стасю поговорити через відео-зв’язок.

– Те, що я почула, мене вкрай ошелешило, – розповідала Віола, – дочка сказала Стасі, що всиновить хлопчика, якщо вона дасть згоду.

– Звідки Лілі було знати, що всиновлюють лише повні сім’ї. Тільки я їй почала роз’яснювати, як пролунав дзвінок у двері. Я подумала, що це у Владислава совість прокинулася, але то був Леонід, що примчав підтримати донечку. Тільки підтримати, бо щось швидко вирішити і владнати міг тільки мій тато, і саме його нам так не вистачало. Тим не менше, я дуже зраділа Льоні, мені здалося, що я його ще люблю.

Ми вирішили вранці про все поговорити.

– Донечко, – почав розмову Льоня, – ти вийдеш заміж і в тебе ще буде синочок чи дочка. Як ти дивишся на те, щоб у тебе появився спочатку братик? Але для цього маєш запитати дозволу у мами.

Я була тільки рада розписатися вдруге з Льонею, стати вдруге мамою для цього чудового хлопчика, за якого нам довелося трохи поборотися. Ліля була щаслива, мамою вона ще встигне себе відчути, бо знову почала зустрічатися зі своїм першим коханням – Сергієм.

You cannot copy content of this page