fbpx
Історії з життя
– Продавай будинок, мамо. Худобу, все, що є в обійсті. – коли ж Галина здивовано запитала, куди їй іти, мовив – Ой, не до того, мамо. Не до того

Галина Василівна стулила міцніше повіки. Закликала сон, а він не йшов, ніби навмисне обходив її кімнату. Тільки спогади лізли в голову, визирали з усіх кутків, з теплого вовняного хустки, якою укутував ноги – чогось завжди ноги мерзнуть. І тепер через кілька днів – Трійця, а вона тут, серед чужих людей. Від згадок нила душа.

– Це від переживань, – сказала їй вчора сімейний.

Галина Василівна зітхнула. Сказала, що це від іншого. Сидить тут, нічого не робить.

– Хіба це погано? – посміхнулася співрозмовниця. – Можете нарешті відпочити, Галино Василівно.

Вона промовчала. Куталась в свою вовняну хустку.

– Скажіть сестрі, нехай дасть вам ще одну ковдру. Тому що в кімнаті дійсно холодно.

Галина Василівна згадувала свій будинок. Зараз би вона затопила грубку. Не раз, бувало, загляне сусідка:

– Що це ви, бабусю, серед літа кочегарите? А взимку що буде?

– Хіба я топлю? Дух по дому пускаю. Старі люди тепла хочуть.

– Ви – не стара. Не вигадуйте. І город обробляєте, і худобу тримайте.

Не сперечалася. У городі у неї, дійсно, як в оранжереї. Все акуратно, як розчесане. І корову, і птицю тримала. Допомагала дітям, чим могла. Бо хто ж, крім неї?

Згадувала і згадувала. Разом з приємним накочувалась і гіркота і тоді всередині знову млосно ставало. Прикрила долонею очі. Вдень якось легше. Вийде на вулицю, хтось заговорить до неї, вона з кимось. Не могла дочекатися світанку. Тут, в інтернаті, ночі такі довгі. А як швидко вони пролітали в селі. Поверталася в спогади. Як сказав батько? Багато років тому, давним-давно? «Бути, Галина, тобі одній».

Батько, сільський коваль, і не слухав її відповіді, поспішав у своїх справах. «Хто ж винен? – хотіла крикнути йому вслід. – Нагородили обличчям, самій в дзеркало дивитися не хочеться ».

Зізналася про це якось кращій подрузі.
– А ти не дивись, – порадила та. – Люди кажуть: з лиця воду не пити.

Так воно так. Але пролітали роки. Однолітки давно заміж вийшли, діти вже в школу ходять. А вона, Галина, все одна і одна.

– Може, взяти дитину з дитбудинку? – ділилася сумнівами з подружкою.

– Навіщо? – дивувалась та. – Краще своє, рідне.

Галина вчепилася за ті слова. Ось тільки хто? У селі ж всі, як на долоні. Працювала на буряках. Від ранньої весни до пізньої осені на нормі – нікуди з села не вибиралася. Якось на її день народження жінки з ланки купили подарунок, зібрали букет з польових квітів. Покликали бригадира: він і привітав Галину з іменинами. Чи то волошки теплішали на сонці, або її сині очі, але зловила на собі – не вперше – зацікавлений чоловічий погляд. Не пручалася. Він подарував їй квіти. А вона йому – сина. Бригадир всього раз ступив на поріг її будинку.

– Ти ж розумієш, Галино.

Розуміла: у нього – сім’я. Що було, то відлетіло навіки. Тільки ім’я для сина взяла на пам’ять про нього.

Діму в перший клас вела одна – без батька. Ловила погляди сусідів. Тоді і присягнулася собі, що зробить все, щоб син її був не гірше за інших одягнений і взутий. Брала по дві норми. Тримала худобу на продаж. Везла на базар ранню картоплю, молоко та сметану. Що краще – синові. І одягнутися, і з’їсти. Смажить котлети – Дмитру.

– А собі, мама?

– Я не дуже й хочу, синку. Ти ростеш, тобі треба.

Молила Бога, щоб пішов Дмитро в інститут.

– Інженером буде, – хвалилася Галина сусідам. І знову – з городу, з норм не вилазила: яка копійка – все синові. А здоров’я вже не те. Недугу важку перенесла, спеціалісти радили берегтися. Як? У Дмитра – негаразди. Виключили за неуспішність. Винуватила всіх, крім сина. Хіба вона може платити за кожен залік, іспит.

Чи не вірила нікому, крім сина. Нехай побуде вдома, відпочине. Ще встигне наробитися в житті. Дмитро не дуже тримався села. Розважався у знайомих в місті. Галина не суперечила: нехай трохи розвіється. Якось приїхав:

– Я вступив до училища, мама. Буду столяром. Меблі навчуся робити. Тоді і ти відпочинеш!

Вона глянула на свої натруджені, руки ноги: давно пора.

Але в столярному цеху Дмитро довго не затримався.

– За таку зарплату, мама…

Промовчала. не сказала синові, що вона в цьому році вже не брала норми буряка: сили не ті. Та й в колгоспі теж давно не платять грошей, розлітається все. Діставала останні заощадження: Дмитро куртку нову хоче. Зізнався, що познайомився з дівчиною, повинен пристойно виглядати.

– Ось привезу тобі невістку, легше буде. «Головне, щоб тобі було добре, синку», – подумала.

Марина дійсно виявилася гарною, доброю дівчиною. І свати – хороші – прості, звичайні люди. Дмитро перебрався жити в місто. Трохи тісно, ​​правда у сватів в квартирі. Якось приїхав син: допоможи, мама. Зняли з Мариною кімнату, а платити нічим. Ще й дитину чекає. Може, займе Галина у когось.

– Я зайнявся бізнесом, мама. Скоро всі борги віддамо. Я теж позичив грошей, мамо. І чимало…

Чомусь тривожно глянула на образ Матері Божої – скільки ночей їй молилася. Тепер вона згадує і згадує той день. Дмитро приїхав пізно ввечері, несподівано. Розгублено дивився на неї:

– Продавай будинок, мамо. Худобу, все, що є в обійсті.

Щось розповідав про невдалий бізнес. Повинен за тиждень борг віддати.

– А як же я, синку? Куди подітися мені?

Сердився. Хіба зараз про це мова? Це ж вона його мати. А «ці» чекати не будуть. Розпродала все. Залишила собі тільки дещо з одягу. І той пучок трави, освячений на трійцю. Син забрав гроші і зник. Не з’являвся тиждень, другий.

Вона просиділа місяць у сусідів. Занедужала. Не могла встати на ноги.

– Робіть щось, – закликали голову села господарі.

Він подзвонив в район. І хоча Галина не самотня, приїхали люди, забрали її в будинок престарілих. Сподівалася, може, свати навідаються, внучку побачити привезуть. А недавно дізналася: Дмитро з Галею вже давно разом не живуть, повернулася невістка до батьків. Правда, чула й таке: ніби справи у сина пішли краще. Тільки мобільний його на її дзвінки не відповідає.

Тут, в будинку-інтернаті, у неї ніби все є. Окрема кімната, і люди привітні. Тільки сон .. Тікає кудись. Все здається Галині, що пора вже корівку доїти: ніби віз торохтить, їздові по селу молоко на завод збирають. Задрімала.

Снилося те далеке поле, букет з польових волошок. Усміхнене обличчя єдиного в її житті чоловіка. Син, зовсім маленький, біжить до неї, простягнувши руки…

А ще дозріває жито. Галина йде серед колосків, мочить в холодній росі ноги. Чи то уві сні, чи то вже насправді подумала: жито сниться – це на щастя.

Прокинулася. Ноги дійсно замерзли. Закутала їх в ковдру, в свою вовняну хустку. Ночі дощові, холодні. Нічого, скоро світанок. У неї є робота – дочекатися сина.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page