Уляні не раз радили продати батьківську хату в селі. Мовляв, ти вже давно в місті живеш, квартиру маєш. Двоюрідний брат навіть покупців знайшов, натякаючи на “скромну” винагороду за посередництво.
Продавати хату Уляна не хотіла. Але, на всяк випадок, запитала у чоловіка:
— Ігорю, що будемо робити?
— Дачі не маємо, — відповів він, замислившись. — А біля хати город, садок. Колись і внуків туди будемо возити.
…Уляна вперше зустрічала Різдво на самоті. Приготувала святковий стіл, прикрасила дім різдвяним букетом із ялинкових гілок. Але радості не було.
— Не сумуй так, Улянко, — розраджувала сусідка Марія. — Коли припече, твої діти опам’ятаються.
— Може, я їх погано виховувала?
— Ти? Та хіба я не бачила, як ти тряслася над Ігоревими дітьми? Рідна матір так не піклується.
— Якби він був живий… Мені треба було народити свою дитину…
…Ігор працював разом із Уляною на одному підприємстві. Його дружини не стало, залишилося двоє маленьких дітей. Артемові було чотири роки, Ані — два. Чоловіка не оминали увагою жінки, але виховувати чужих дітей бажання не мали.
Матір, сестра й теща по черзі доглядали за малечею. Одного разу мати сказала:
— Сину, ти мусиш подумати про одруження. Діти малі, їм легше звикнути до нової мами.
— Ви ж знаєте…
— Знаю, що ти кохав Оксану. Але її, на жаль, не повернеш.
— Гадаєте, жінки в черзі стоять за вдівцем із двома дітьми?
…Уляна послизнулася на сходах і добряче пошкодида ногу. На допомогу прийшов незнайомий чоловік.
— Давайте, допоможу вам дійти до медпункту. Ви тут працюєте?
— Так, працюю, — ледь прошепотіла Уляна.
— І я також.
Так вони й познайомилися. Ігор, як і обіцяв, навідав її після роботи в гуртожиток. Сусідка, яка мешкала з Уляною, лукаво поцікавилася:
— Це твій кавалер? Чому мовчиш? Симпатичний чоловік.
— Який кавалер? Просто допоміг. До того ж, у нього є діти.
— Жаль.
— Він удівець.
— О-о-о…
Ігор кілька разів приходив до Уляни, поки вона була на лікарняному. Після її одужання запросив у кіно. Зустрічалися кілька місяців. На день народження Уляни Ігор зробив пропозицію:
— Я ж на два роки старша за тебе. Та й діти… Вони можуть мене не полюбити.
…Після весілля Уляна переїхала до Ігоря. Артем і Аня спочатку з острахом дивилися на чужу жінку, але з часом звикли і почали називати мамою. Свекруха раділа, що невістка добре ставиться до дітей. І коли хтось називав Уляну мачухою, суворо відповідала:
— Дай Боже усім дітям таких матерів!
Ігор натякав на третю дитину, але Уляна казала, що Артем і Аня стали для неї рідними.
Час минав. Діти виросли. Артем мріяв про інженерний інститут, Аня хотіла стати дизайнером. Ігор поїхав на заробітки за кордон, щоб допомогти їм. Але зі здоров’ям стало гірше. На прохання дружини піти на огляд він відповів:
— Трохи попрацюю, а потім обов’язково піду.
Самопочуття все ж змусило повернутися додому. Ігор згасав на очах. Якось попросив дітей:
— Артеме, Аню, пообіцяйте, що не залишите маму. Вона вас виростила. Тепер ви маєте про неї подбати.
Діти кивали, але життя пішло іншим шляхом. Після весілля Артема молода пара оселилася у квартирі, яку бабуся заповіла внукам. Аня теж збиралася заміж, але постало питання житла.
— Будете жити з мамою, — запропонував брат.
— Ага, все життя про це мріяла, — відповіла Аня з іронією.
Після весілля Уляна помітила, що донька змінилася. Часто дратувалася і сварилася на чоловіка. Уляна гадала, що це труднощі перших років подружнього життя.
Одного ранку Уляна прокинулася рано і взялася смажити оладок. Але тарілка вислизнула з рук і розбилася. Аня влетіла на кухню:
— Чого товчетеся зранку? Нормальні люди сплять.
— Хотіла приготувати оладки…
— Не треба нам догоджати! Ви для нас чужа. Чужа! Поки був живий тато, ми кликали вас мамою, аби не засмучувати його. А тепер…
Уляна застигла. Відтоді Аня більше не кликала її мамою. Артем теж став холодним.
Якось, повернувшись додому, Уляна почула сварку між донькою і зятем.
— Не хочу народжувати! Де дитині жити? А тут ще й вона…
Уляна вирішила:
— Звідси піду я.
Ніхто її не зупиняв. Аня навіть стежила, щоб мачуха не взяла чогось “зайвого”. Уляна повернулася в село, сподіваючись хоча б на листівку чи дзвінок від дітей, але…
Сидячи біля вікна, вона згадувала свою юність, як будувала своє життя та виховувала чужих дітей, вкладаючи в них всю любов. Тепер тиша хати здавалась їй гучнішою за будь-які слова. Уляна підняла очі до неба й прошепотіла: “Чи правильно я зробила, присвятивши себе іншим, забувши про себе?”
