Вирушила я в суботу по магазинах. Багато що потрібно було купити. Проходячи біля одного магазину помітила бабусю, яка продавала квіти.
У цей момент мені зателефонував син, і поки я з ним розмовляла близько десяти хвилин, я стояла якраз неподалік від бабусі, і спостерігала за нею. І знаєте, за ці десять хвилин спостереження, мені її стало так шкода: всі проходили, не дивилися в її бік, а вона мало не на кожного дивилася з надією і посмішкою.
Вирішила підійти до неї і запитати, як йдуть продажі, на що та лише опустила вниз голову, і ледве стримавшись від слiз сказала: «Ех, дитинко, ніяк. Не купують у мене зовсім. За весь тиждень, який я тут стою, жодного разу не купили. Всі проходять повз, навіть не подивляться в мою сторону. Не знаю я, що далі робити ».
На секунду, уявіть: весь тиждень бабуся стояла на вулиці, а у неї ще й ні разу не купили жодної квіточки.
Совість і виховання не дозволили мені ось так взяти і пройти, і я вирішила допомогти: збігала до найближчого банкомату, не пошкодувала і зняла гроші і купила у неї всі квіти (і здачу, яка перевищувала вдвічі суму за квіти, я теж їй залишила).
Стільки слів подяки я давно не чула. З хвилину вона говорила мені їх, на що я сказала: «Не треба, не треба, бабусю. Ви велика молодець! До побачення”.
А як пройшла цей магазин, здалеку подивилася назад, а бабуся все стояла і дивилася на мене з посмішкою і зі сльoзaми на очах.
Гордість за те що я хоч трохи, але зробила людину щасливішою, переповнювала мене весь день.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
