Микита, як завжди, повертався з роботи пішки. Він робив так завжди, бо в офісі сидів цілий день за комп’ютером, мало рухався, а прогулянка компенсувала нестачу руху. Свіже повітря знову ж таки.
Проходячи повз храм, Микита зупинився, перехрестився, і вже хотів рухатися далі, як раптом побачив жінку, яка здалася напрочуд знайомою. Вона стояла, опустивши голову, з пакетиком в руках, і смиренно чекала, коли хтось щось подасть.
─ Оля? ─ вигукнув Микита, який нарешті впізнав колишню дружину.
Жінка підвела на нього очі. В них було стільки безвиході, розгубленості, що чоловік аж відсахнувся.
─ Здрастуй, Микито. Як Марійка?
Микита та Ольга розлучилися близько двох років тому. Причина була банальною: не зійшлися характерами. При розлученні з’ясувалося, що Ольга не працює, отже, забезпечувати дочку (Марійці тоді було три роки) їй (не до снаги. Крім того, квартира, в якій до розлучення жила родина, належала Микиті. Він отримав її в дар від бабусі. Тому Оля мала її звільнити. В результаті суд вирішив залишити дитину батькові.
Єдине і суттєве, що підлягало розподілу, був автомобіль. Але Оля водити не вміла і погодилася залишити його Микиті, який виплатив половину вартості.
Після розлучення колишні чоловік та дружина розійшлися у різні боки і більше не зустрічалися. Чому Оля не навідує доньку, Микита не цікавився. «Навіщо?» ─ вважав він, ─ «Так навіть спокійніше».
Через рік Микита зустрів Марину, яка незабаром оселилася у його квартирі та замінила Марійці маму.
І раптом така зустріч. Микита був вражений. Худа, бліда, постаріла на десять років Ольга, в якихось безглуздих, потертих речах скидалася на безпритульну. Говорила дуже тихо, ледве-ледь, однак при цьому старанно посміхалася. У колишнього чоловіка стислося серце:
─ Оленько, що з тобою таке? Чому ти тут стоїш?
─ Я тоді влаштувалася на роботу, отримала кімнату в гуртожитку. Але попрацювала зовсім недовго. Підприємство закрили. Залишилась на вулиці. Мати пустити мене до себе відмовилася. Ти ж знаєш, які у нас стосунки. Трохи пожила у подруги, поки гроші не закінчилися. А потім вона мені на двері вказала. І правильно вчинила: вона ж не зобов’язана мене забезпечувати. Потім паспорт втратила. Коротко кажучи, все на купу. От і таке.
─ І часто ти тут стоїш?
─ Ні, більше біля інших храмів. Сюди прийшла вперше.
─ Знаєш, Олю, ти приходь сюди і завтра. Я поговорю зі своєю дружиною. Ми постараємось тобі якось допомогти.
─ З дружиною?
─ Ну так. Який дім без господині? Марина в мене золото. Марійку не кривдить, любить її як рідну. Думаю, скоро розпишимося.
─ Рада за тебе, ─ Оля знову опустила очі і поринула в себе, ніби втомилася від розмови.
Микита прийшов додому сам не свій.
─ Що трапилося, любий, ─ Марина завжди була дуже уважною.
─ Та колишню зустрів. Досі не можу прийти до тями.
І Микита докладно про все розповів.
─ А чому її мати не пустила?
─ Вона випивала. Прогнала Ольгу, коли тій було дев’ятнадцять. Відтоді й не спілкуються. Бідна Оля. Треба їй допомогти. Може, в тебе є якийсь непотрібний одяг? Вона дуже погано одягнена. А ще треба віднести їй якусь їжу.
Марина замислилась. А потім твердо сказала:
─ Негоже Марійчиній мамі жебрати. Приводь її до нас. Нехай поживе якийсь час. Допоможемо їй відновити документи. Вона зможе влаштуватися на роботу. Тоді й піде. А ганчірки та їжа її не врятують. Ти тільки зайвий раз хвилюватимешся. Допомагати, то допомагати. Вона ж не чужа. Все ж таки мати твоєї дитини.
─ Ти ж моя розумниця! ─ вигукнув Микита. ─ То що мені прямо зараз піти за нею?
─ Звичайно. Навіщо відкладати?
Коли Ольга увійшла до квартири, Марина оторопіла. Відразу відправила її у ванну кімнату. Оля, не промовивши жодного слова, підкорилася.
Потім була спільна вечеря. Марійка одразу впізнала маму і весь вечір просиділа у неї на колінах. Вклавши дитину, вони разом обговорили подальші дії та лягли спати.
Вранці, йдучи на роботу, Микита та Марина порадили Ользі добре відпочити, щоб набратися сил, привести себе в порядок.
─ Наступні кілька днів у тебе буде курортне життя, ─ пожартував Микита, ─ а потім займемося справами.
─ Може, залишите малечу зі мною? Навіщо їй йти в садок, якщо я вдома?
─ І справді, хай побуде з мамою, ─ підтримала Марина.
Минуло близько місяця. Ольга зміцніла, розквітла. Марійка не відходила від неї, а Микита все частіше, і частіше згадував, як їм було добре спочатку, коли вони тільки познайомилися.
Оля отримала новий паспорт, пішла працювати санітаркою. Її охоче взяли, бо жінка мала диплом медсестри. Пообіцяли підвищити, щойно з’явиться вакансія.
Незабаром колишня дружина повідомила, що знайшла недороге житло, тому, як тільки отримає першу зарплату, одразу переїде:
─ Я вам така вдячна, особливо за донечку, за можливість побути поряд із нею. Я провідуватиму її, якщо ви не проти.
Марина сказала, що вони, звичайно ж, не проти, а Микита чомусь промовчав.
Він взагалі останнім часом дуже змінився. Марина помічала, як він дивиться на Ольгу, на те, як вона спілкується з дочкою, і на щасливу Марійку, яка раз за разом повторювала:
─ Мамочко, матусю.
А до Марини Микита помітно охолонув. І вона це одразу відчула. Їй було прикро, однак вона все зрозуміла. І вирішила, що якщо вже так сталося, то вона не заважатиме возз’єднанню сім’ї.
За кілька днів до переїзду Олі Марина відпросилася з роботи, приїхала додому, зібрала речі і написала записку:
─ Дорогі мої, Микито, Марієчко та Ольго! Будьте щасливі.
Svitlana Sushko.
Фото ілюстративне.
