Син прийшов до батька, довго м’явся, переживав, не знав, з чого почати. На кухні випив води, у кімнату повернувся, видавив:
– Давно збирався з тобою поговорити. От дивись: я, дружина та син тулимося у крихітній двокімнатній квартирі, де ніде розвернутися. На мене стіни тиснуть і дружина нервує. У тебе велика трикімнатна, ти після того, як мами не стало мами, один. Пропоную два варіанти: перший – твою квартиру продати та купити невелику однокімнатну. Ми свою теж продамо і купимо будинок з ділянкою, щоб повітря чисте було. Другий – ти переїжджаєш у нашу, а ми перебираємось сюди.
Вдавано посміхнувся, запитав: Який варіант більше подобається? Вибирай, тату».
А сам подумав: Перший, тільки перший! Давай, не підведи, чекаю».
Тепер черга батька – ніяковіти. Помітно було, що шукає потрібні слова, щоб не образити.
Знайшов, як відповісти: «Правильно мене зрозумій. Я звик до цього місця, все тут нагадує твою матір. Тут пройшли найкращі мої роки. Якщо в іншій квартирі опинюся, буду вʼянути. Не зможу там жити. Можеш поки мене не чіпати? Мені важко, розумієш, важко».
Осмілів син: «І ти зрозумій, це ж так ясно. Тобі в іншій квартирі ніщо не буде нагадувати маму, легше буде. У себе швидко прийдеш, в радість жити будеш».
І розійшовся, що можна змінити меблі, навіть одяг інший купити. Маму не повернеш, і нема чого чіплятися за минуле: «Думаєш, не бачу, як ти переживаєш»?
Батько мовчить, очі стали важкими. Розгубився батько.
Жалібно, як дитина, попросив: «Не турбуй мене, прошу. Чесно скажу: не хочу на цю тему говорити, ти немов змушуєш мене в чомусь виправдовуватися. Неприємно мені.
Зрозумів син, що ні першого, ні другого варіанту не буде. Мовчки підвівся, пішов, не прощаючись.
Ішов і думав, що батько став надто чутливим, навіть сентиментальним, а це так дивно.
Потрібно викинути непотрібні почуття, які жити заважають. Батько, можна сказати, прожив життя. Яка різниця, де доживати?
Ходить насилу, а велика квартира вимагає догляду. Де взяти сили?
Упертий, і дзвонити йому не треба. Може, тоді мудрість до голови дійде?
Дуже розхвилювався, подзвонив найкращому другові, щоби зустрітися. Ідуть вулицею, слухає друг, що трапилося. Слухає, але нічого не каже.
Але на пряме запитання доведеться відповісти, а питання таке: «Язик проковтнув? Ти все чув, я все пояснив. Кажи як є!
Друг сказав: «Можеш ображатись – діло твоє. Хочеш правду? Слухай. Дивлюся на тебе і бачу, що ти кремезний чоловік, сили багато. Що тобі бракує? Сам своє життя влаштовуй. З якого дива батько має твої примхи виконувати»?
Повернувся – пішов.
Один залишився, злість закипіла: і цей таким самим виявився.
Прийшов додому, дружині розповів про батька, про друга промовчав: не її діло.
Дружина теж чомусь замкнулася – жодного слова не зронила. Передчуття було, що продовжувати цю розмову не слід. Але він не прислухався до мудрого внутрішнього голосу, продовжив розпитувати на дружину.
Звела очі, сказала: «У мене бабуся живе у двокімнатній. З вікна море видно. купити тобі квитки? Може, поїдеш? Може, моя бабуся зговірливішою буде»?
Понесло дружину: «На мене стіни не тиснуть. Тиснути будуть інші, ті, які ми відберемо у твого батька. Не турбуй його, нехай живе у своєму гнізді».
Дні два переживав, і здавалося, що всі не мають рації, всі його не зрозуміли, а він для сім’ї старався.
Сина після школи довго немає, десь вештається. Подзвонив, дзвінкий хлоп’ячий голос повідомив: «Я у дідуся. Їсти хотів, зайшов, а він сам пиріг спік, такий самий, як раніше у бабусі».
Чує, як літній батько гукає: «Передай, хай приходить, бо ні шматка не залишиться».
Як чорні окуляри з очей спали. Швидко вийшов, прийшов. Жартували за столом, немов важкої розмови не було. Коли виходили, шепнув, щоб хлопець не чув: «Вибач мене, не гнівайся. Не правий я був. Живи спокійно. Вибач».
Батько теж пошепки: «Нічого, ми ж свої. Видно буде, що далі».
