fbpx
Історії з життя
— Простіть нас і вислухайте. Не судіть, я вас прошу і не женіть. Я не коханка і навіть не кохана вашого чоловіка, хоч він для мене більше за все те разом узяте

— Поверни нам Боженько живого татусика, – молились навколішки двійко дівчаточок близнять, – Хай мама перестане плакати і ми знову житимем усі разом.

Оксана чула усе, що шепотіли донечки і прикривши рота рукою сповзла по стіні. Вона навчилась ридати беззвучно. Навчилась голосити десь там у душі, а ось сльози… Вони котились горохом і їх від малих не заховаєш.

Вони нічого не знають. Не розуміють, її маленькі принцеси. Для них татусь янгол охоронець, який зараз десь там рятує людей не зважаючи на небезпеку. Він у неї і справді сміливий. Скільки його знає рятує людей у найгарячіших точках планети. Інколи вони бачили його в кадрі, десь там за диктором він повертав до життя тих хто опинився в епіцентрі недобрих подій.

З останньої поїздки повернувся іншим. Ні, він любив свої янголят, але до неї, до своєї жінки він був холодним.

— Вона виношує наше дитя, – мовив стиха.

Оксана навіть не одразу усвідомила почуте. Не міг її надійний і коханий Ростислав от так вчинити. Він же усе її життя. Ні це не він говорить. Це не правда.

— Що робитимеш? – запитала ковтаючи сльози, – Ідеш, – залементувала, – ідеш до вертихвістки залишаючи нас.

— Заспокойся, вона заміжня. Її чоловік нічого ще не знає. Там усе не просто.

Оксана зрозуміла тільки те, що він їх не залишає. Поки. Що десь там він, як і вона зараз на запасній колії? Але чому розповів їй. І як буде далі?

Його викликали вже на наступний день і він поїхав нічого не пояснивши. Телефонував, коли мав змогу і все було ніби, як завжди. Вона страшилась запитати, він сам нічого не говорив.

Повернувся через два місяці і життя повернулось у звичне русло. Вони жили їли спали разом. Будували плани на майбутнє і обирали нові шпалери в коридор. А одного разу він прийшов із синім оком. Оксана щебетала біля нього питала де так встряг.

— Її чоловік усе дізнався, – сказав просто, – Коли я відвідував її, він мене застукав.

Оксана аж сіла. Не здалось. Таки та розмова колись відбулась.

— Склади мені найнеобхідніше, ми поки поживемо окремо.

Так буденно. Просто поживемо окремо.

Він повернеться через два місяці, проситиме вибачення, але знов піде вже через тиждень. Оксана вже нічого не хотіла. Вже не могла ні плакати ні хвилюватись. Виділила йому кімнату.

— Приходь коли потрібно. Ми вже не чоловік і дружина, але ти батько наших дітей. Вони тебе завше чекають.

Одного разу він прийшов не сам. Привів свою кохану, але одного погляду було досить – вона не житиме. На руках стомлена жінка тримала малесенький згорток.

— Простіть нас і вислухайте. Не судіть, я вас прошу і не женіть. Я не коханка і навіть не кохана вашого чоловіка, хоч він для мене більше за все те разом узяте.

Оксана знайшла сили сісти і дивлячись собі у руки не надто люб’язно сказала: «Кажи раз прийшла.»

Він зустрів її коли був волонтером у одній з правозахисних організацій. Вона втікала від багатого і владного чоловіка, який ставився до неї по свинячому. Ростислав не міг слухати і бачити її без сліз, але допомогти нічим крім правової і моральної підтримки вони не могли. Але чоловік у жінки був не простим і мав такі зв’язки, що дуже скоро їй відмовили у допомозі.

— Я відчула, що скоро стану матір’ю. Не могла я дозволити, аби ще й безневинне дитя переживало те, що і я. Ростислав запропонував … Ми вирішили зробити все так, ніби я зрадниця і це дитина Ростислава. Але все не просто було. Чоловік. Він не міг повірити у те, що я могла його зрадити, тому ми все зробили, аби для цілого світу стати коханцями. Навіть для вас. Простіть. про свою недугу я дізналась одразу після появи сина. Мені дають максимум пів року. А син? Я не хочу його повертати чоловіку, тим паче, що батьком записаний ваш.

Оксана сиділа отетеріла. Щойно щось важке і гнітюче просто розтануло, але чоловік її сидів зараз не поруч, а біля тієї жінки. Занадто гарна казка, як для життя. Ішов, повертався, бо грав роль? Досить з неї цих казок. Вона вже навчилась жити одна і змирилась з думкою, що її чоловік їй не належить.

∗ ∗ ∗

Він приходить з малим до дівчаток. Завжди усміхнений і щасливий. Хлопчик схожий на свою покійну матір, мов дві краплі води. Ростислав не раз просив, навіть благав простити його. Щось пояснював називав прізвища, показував якісь листування документи, але Оксані все байдуже. Щось перегоріло у неї в середині. Щось, що відповідає за довіру і кохання. Вона так і не знає, хто справжній батько того хлопчика. І той сумнів житиме в ній завжди, що б Ростислав не доводив.

Автор Анна К.

Передрук без згоди автора заборонено. Спеціально для intermarium.news.

 

facebook