Віра їде до мами. Щось вона по телефону була не в настрої, видно образилася, що Віра хоче на ці вихідні поїхати на солені озера. Подруги скомпанувалися і вирішили провести вихідні не в задушливому місті, а серед смерек і води.
– Як знаєш, – на цих словах мама кинула трубку.
І Віра, замість того аби прийняти це, їде перепрошувати. Вона змалку навчена перепрошувати.
– Ти знаєш на скільки кілограм я поправилася, коли була при надії? Скільки мені коштувало їх скинути?
– Ти бачиш оці розтяжки? То завдяки тобі.
– Ти була такою вредною дитиною, що не дивно, що батько тебе кинув.
А далі йшло «тому ти маєш». Спочатку вона мала бути слухняною, мовчазною, невибагливою, терплячою.
Далі, мала віддячувати матері тим, що витрачала на її потреби всі свої гроші.
– Ти знаєш скільки коштували твої брекети? Тому усміхайся і плати борги.
Мати говорила це жартівливо, але осадок від цього був просто незникаючий. Віра давно махнула рукою на своє особисте життя, бо жоден хлопець не розумів, чому замість того аби поїхати на море, вона везе його на дачу, бо у мами помідори треба підв’язувати.
З часом хлопців ставало все менше, але не меншала потреба матері в увазі. Віра таємно мріяла, щоб сусід Тарас таки наважився освідчитися мамі.
Дорога не дуже далека, але звична тіснява і спека виснажують. Ось вже каплі поту течуть по спині, обличчі. Без того рідкі кучері прилипли до чола. Ото красуня. На буркіт людей про спеку, водій огризається:
– Я вам і сауну роблю і везу, а ви ще й жалієтеся. Невдячні.
Віра не обурюється, вона звикла, що віддячити просто неможливо. Завжди треба заплатити з лишком і ще винним лишишся.
– Ти знову до матері, – питає сусідка.
Віра киває.
– А мої не мають коли й подзвонити, – чується в голосі заздрість, – А бог казав, що треба матір шанувати, то й доля буде добра.
Щось Вірина доля забарилася.
– І чого приїхала, – невдоволено питає мати.
– Захотілося, – бреше Віра, а що скаже? – хочу перепросити, щоб ти мене благословила на відпустку?
– Мені треба тебе на вихідні, а не зараз.
– А що має бути на вихідні?
– Купа роботи, чи ти не бачиш, як город заріс.
Отже, вже є дві вічні речі: мамине невдоволення і вічна трава на грядках.
– Та, ніби чисто на грядках.
– А в борознах?
Віра мовчить, бо що скажеш на очевидне і безталанне?
– Просто елементарне розуміння колись в тебе буде? Ти завжди будеш мені в рот заглядати чи сама, як ґаздиня майбутня, побачиш, що не до ладу?
Мовчки взялася до роботи, бо знову ж, що скажеш про очевидне? З-за паркану заглядає сусід Тарас. Теж вичікує дозволу попроситися освідчитися?
– Доброго дня, – вітається Віра.
– Доброго. Мама знову не в настрої.
– Так, останні п’ятдесят років.
– Я так і думав, – цигикає сусід.
– То коли ви підете свататися, – чомусь не витримує.
– Коли ти своє життя влаштуєш. Так вона каже. Що не може бути щаслива, коли дочка нещасна.
І що за оксюморон вона чує? Тобто, матір робить все аби вона не мала особистого життя і в той же час боїться налагодити своє, бо що? Отак Віра і застила в думці, що кожен з них хоче чогось свого, але при тому не каже це в голос.
– Тарасе, я на ці вихідні їду в Закарпаття, то ви вже якось постарайтеся. А як прелюдію, можете зараз покосити борозни.
Вона поспіхом миє руки, переодягається, щоб встигнути на автобус.
– Мамо, я не приїду на вихідні. Можу, але не приїду, бо можу прекрасно провести час поза цими вічно зарослими грядками і вашим невдоволенням. Я на телефоні.
Фото ілюстративне.
