fbpx
Дозвілля
Просто приголомшлива притча про прощення. О як вчасно вона мені попалася!

– Я не прощу, – сказала Вона. – Я буду пам’ятати.

– Прости, – попросив її Ангел. – Прости, тобі ж легше буде. – Нізащо, – вперто стиснула губи Вона. – Цього не можна прощати. Ніколи.

– Ти будеш мститися? – стурбовано запитав він.

– Ні, мститися я не буду. Я буду вищою за це.

– Ти прагнеш суворого покарання?

– Я не знаю, яке покарання було б достатнім.

– Усім доводиться платити за свої рішення. Рано чи пізно, але всім… – тихо сказав Ангел. – Це неминуче.

– Так, я знаю.

– Тоді прости! Зніми з себе тягар. Ти ж тепер далеко від своїх кривдників.

– Ні. Не можу. І не хочу. Немає їм вибачення.

– Добре, вирішуєш ти, – зітхнув Ангел. – Де ти маєш намір зберігати свою образу?

– Тут і тут, – доторкнулася до голови і серця Вона.

– Будь ласка, будь обережною, – попросив Ангел. – Отрута образ дуже небезпечна. Вона може осідати каменем і тягнути на дно, а може породити полум’я люті, яке спалює все живе.

– Це Камінь Пам’яті і Шляхетна Лють, – перервала його Вона. – Вони на моєму боці.

Вона була молода і здорова, вона будувала своє життя, в її жилах текла гаряча кров, а легені жадібно вдихали повітря свободи. Вона вийшла заміж, народила дітей, завела друзів. Іноді, звичайно, вона на них ображалася, але в основному прощала. Іноді сердилася і сварилася, тоді прощали її. В житті було всяке, і про свою образу вона намагалася не згадувати.

Минуло багато років, перш ніж вона знову почула це ненависне слово – «пробачити».

– Мене зрадив чоловік. З дітьми постійно проблеми. Гроші мене не люблять. Що робити? – запитала вона літнього психолога.

Він уважно вислухав, багато уточнював, чомусь весь час просив її розповідати про дитинство. Вона сердилась і переводила розмову на теперішнє, але він знову повертав її у дитячі роки. Їй здавалося, що він блукає по закутках пам’яті, намагаючись розглянути, витягнути на світло ту давню образу. Вона цього не хотіла, а тому пручалася. Але він все одно побачив, цей допитливий дядько.

– Чистити себе вам потрібно, – підбив підсумок він. – Ваші образи розрослися. На них прилипли більш пізні образи, як поліпи на кораловий риф. Цей риф став перешкодою на шляху потоків життєвої енергії. Від цього у вас і в особистому житті проблеми, і з фінансами не клеїться. У цього рифу гострі краї, вони ранять вашу ніжну душу. Усередині рифу оселилися і заплуталися різні емоції, вони отруюють вашу кров своїми відходами життєдіяльності, і цим приваблюють все нових і нових поселенців.

– Так, я теж щось таке відчуваю, – кивнула жінка. – Час від часу нервова стаю, часом депресія тисне, а іноді всіх просто вбuтu хочеться. Гаразд, треба чиститися. А як?

– Вибачте ту першу, найголовнішу образу, – порадив психолог. – Не буде фундаменту – і риф розсиплеться.

– Нізащо! – стрепенулася жінка. – Це справедлива образа, адже так воно все і було! Я маю право ображатися!

– Ви хочете мати право або бути щасливою? – запитав психолог. Але жінка не стала відповідати, вона просто встала і пішла, несучи з собою свій кораловий риф.

Минуло ще скількись років. Жінка знову сиділа на прийомі, тепер уже у лікаря. Лікар розглядав знімки, гортав аналізи, супився і жував губи.

– Лікарю, що ж ви мовчите? – не витримала вона.

– У вас є родичі? – запитав лікар.

– Батьки помeрли, з чоловіком розлучена, а діти є, і внуки теж. А навіщо вам мої родичі?

– Бачите, у вас пуxлина. Ось тут, – і доктор показав на знімок черепа, де у неї пуxлина. – Судячи з аналізів, пуxлина нехороша. Це пояснює і ваші постійні головні болі, і безсоння, і швидку стомлюваність. Найгірше, що у новоутворення є тенденція до швидкого зростання. Воно збільшується, ось що погано.

– І що, мені тепер на операцію? – запитала вона, холонучи від жахливих передчуттів.

– Та ні, – і лікар насупився ще більше. – Ось ваші кардіограми за останній рік. У вас дуже слабке серце. Таке враження, що воно затиснуте з усіх боків і не здатне працювати на повну потужність. Воно може не перенести операції. Тому спочатку потрібно підлікувати серце, а вже потім…

Він не договорив, а жінка зрозуміла, що «потім» може не настати ніколи. Або серце не витримає, або пуxлина задавить.

– До речі, аналіз крові у вас теж не дуже. Гемоглобін низький, лейкоцити високі… Я напишу вам ліки, – сказав доктор. – Але і ви повинні дати собі раду. Вам потрібно привести організм в відносний порядок і заодно морально підготуватися до операції.

– А як?

– Позитивні емоції, теплі стосунки, спілкування з рідними. Закохайтесь, врешті-решт. Погортайте альбом із фотографіями, згадайте щасливе дитинство.

Жінка тільки криво усміхнулася.

– Спробуйте всіх пробачити, особливо батьків, – несподівано порадив лікар. – Це дуже полегшує душу. У моїй практиці були випадки, коли прощення творило чудеса.

– Та невже? – іронічно запитала жінка.

– Уявіть собі. У медицині є багато допоміжних інструментів. Якісний догляд, наприклад… Турбота. Прощення теж може стати ліками, причому безкоштовними і без рецепту.

Пробачити. Або вмeрти. Пробачити або помeрти? Помeрти, але не пробачити? Коли вибір стає питанням життя і смeрті, потрібно тільки вирішити, в який бік ти дивишся. Боліла голова. Нило серце. «Де ти будеш зберігати свою образу?». «Тут і тут». Тепер там боліло. Мабуть, образа занадто розрослася, і їй захотілося більшого. Їй заманулося витіснити свою господиню, заволодіти всім тілом. Дурна образа не розуміла, що тіло не витримає, пoмре.

Вона згадала про своїх головних кривдників – тих, з дитинства. Батька і матір, які весь час або працювали, або лаялися. Вони не любили її так, як вона цього хотіла. Не допомагало нічого: ні п’ятірки і похвальні грамоти, ні виконання їх вимог, ні протест і бунт. А потім вони розійшлися, і кожен завів нову сім’ю, де їй місця не виявилося. У шістнадцять років її відправили в технікум, в інше місто, тицьнувши їй квиток, чемодан із речами і суму грошей на перший час, і все – з цього моменту вона стала самостійною і вирішила: «Не пробачу!». Вона носила цю образу в собі все життя, вона присягнулася, що образа разом з нею і пoмрe, і схоже, що так воно і стається.

Але у неї були діти, були внуки, і вдівець Сергій Степанович з роботи, який намагався незграбно до неї залицятися, і вмирaти не хотілося. Ну, правда ж – рано їй було вмирaти! «Треба пробачити, – вирішила вона. – Хоча б спробувати».

– Батьки, я вас за все прощаю, – невпевнено сказала вона. Слова прозвучали жалюгідно і непереконливо. Тоді вона взяла папір і олівець і написала: Шановні батьки! Дорогі батьки! Я більше не серджуся. Я вас за все прощаю.

– Не так, – прошепотів Ангел. – Річка завжди тече в одну сторону. Вони старші, ти молодша. Вони були колись, ти потім. Не ти їх породила, а вони тебе. Вони подарували тобі можливість з’явитися у цьому світі. Будь же вдячною!

– Я вдячна, – сказала жінка. – І я правда дуже хочу їх пробачити.

– Діти не мають права судити своїх батьків. Батьків не прощають. У них просять вибачення.

– За що? – запитала вона. – Хіба я їм зробила щось погане?

– Ти собі зробила щось погане. Навіщо ти залишила в собі ту образу? Через що у тебе болить голова? Який камінь ти носиш у грудях? Що отруює твою кров? Чому твоє життя не тече повноводною річкою, а струмує кволими струмочками? Ти хочеш бути правою або здоровою?

– Невже це все через образу на батьків? Це вона, чи що, так мене зруйнувала?

– Я попереджав, – нагадав Ангел. – Ангели завжди попереджають: не збирайте, не носіть, не отруюйте себе образами. Вони гниють, смердять і отруюють все живе навколо. Ми попереджаємо! Якщо людина робить вибір на користь образи, ми не маємо права заважати. А якщо на користь вибачення – ми повинні допомогти.

– А я ще зможу зламати цей кораловий риф? Або вже пізно?

– Ніколи не пізно спробувати, – м’яко сказав Ангел.

– Але ж вони давно помeрли! Нема у кого тепер просити вибачення, і як же бути?

– Ти проси. Вони почують. А може, не почують. Зрештою, ти робиш це не для них, а для себе.

– Дорогі батьки, – почала вона. – Вибачте мене, будь ласка, якщо щось не так… І взагалі за все вибачте. Вона якийсь час говорила, потім замовкла і прислухалася до себе. Ніяких чудес – серце ниє, голова бoлить, і почуттів особливих немає, все як завжди.

– Я сама собі не вірю, – зізналася вона. – Стільки років минуло…

– Спробуй по-іншому, – порадив Ангел. – Стань знову дитиною.

– Як?

– Опустися на коліна і звернися до них, як в дитинстві: мамо, тату.

Жінка трохи повагалася і опустилася на коліна. Вона склала руки човником, подивилася вгору і сказала:

«Мамо. Батьку”. А потім ще раз: «Мамо, тату…». Очі її широко розкрилися і стали наповнюватися сльозами. «Мамо, тату… це я, ваша дочка… вибачте мене… вибачте мене!». Груди її струсонули ридання, що підступили, а потім сльози хлинули бурхливим потоком. А вона все повторювала і повторювала: «Вибачте мене. Будь ласка, вибачте мене. Я не мала права вас судити. Мамо, тату…”.

Знадобилося чимало часу, перш ніж потоки сліз вичерпалися. Знесилена, вона сиділа прямо на підлозі, прихилившись до дивана.

–Як ти? – запитав Ангел.

– Не знаю. Не зрозумію. Здається, я порожня, – відповіла вона.

– Повторюй це щодня сорок днів, – сказав Ангел. – Як курс лікування. Як хіміoтерапію. Або, якщо хочеш, замість хіміoтерапії.

– Так. Так. Сорок днів. Я буду.

У грудях щось пульсувало, поколювало і перекочувалось гарячими хвилями. Можливо, це були уламки рифу. І вперше за довгий час абсолютно, ну просто ні через що, не боліла голова.

facebook