Автобус Тернопіль – Івано-Франківськ їхав повільно, зупиняючись біля кожного села. За вікном тяглися сірі поля, розмоклі від затяжної весняної зливи. Вода стікала по склу брудними струменями, розмиваючи силуети придорожніх дерев та поодиноких хат. Пасажири сиділи мовчки, заколисані монотонним гудінням мотора та задушливим теплом салонної пічки. Наталя сиділа біля вікна, затиснувши між колінами невелику дорожню сумку з речами. Вона щохвилини поправляла комір плаща, хоча в автобусі було навіть занадто гаряче.
Спогади не залишали її всю дорогу. Вони повертали туди, де все почалося — на залізничний вокзал, коли вона, молода студентка, вперше зважилася на серйозний крок, який змінив усе її подальше життя. Тепер, через роки, кожна деталь тієї минулої розмови з батьком сина здавалася висіченою в камені, позбавленою колишніх ілюзій.
Того літа Наталя поїхала на відпочинок за путівкою після третього курсу. Набережна невеличкого курортного містечка була забита відпочивальниками. Сонце пекло так, що асфальт ставав м’яким. Вона сиділа на лавці під тент-навісом разом із однокурсницею Іриною.
— Дивись, той чоловік у сірих шорах вже хвилин двадцять на тебе оглядається, — Ірина штовхнула Наталю ліктем у бік.
— Той, що біля кіоску з морозивом.
— Тобі здається, — відповіла Наталя, навіть не повернувши голови. — Мало хто куди дивиться на пляжі. Тут людей тисячі.
— Та ні, точно кажи, принца чекаєш. Тобі треба когось солідного, а не наших бідних студентів, які на одну порцію картоплі фрі три години збирають гроші.
Чоловік тим часом підійшов ближче. Він виглядав значно старшим за студентське опалення, тримався впевнено, на руці блищав дорогий водонепроникний годинник. Його звали Олег. Коли він запросив дівчат повечеряти в прибережному закладі, Ірина одразу погодилася, тягнучи за собою і Наталю.
Вечеря проходила під гучну музику місцевого ансамблю. На столі стояли тарілки з м’ясною нарізкою та запеченою рибою. Музиканти на сцені безперестанку грали старі естрадні шлягери, перекриваючи шум прибою.
— Ви звідки приїхали? — запитав Олег, пересуваючи ближче до Наталі тарілку з фруктами.
— З Івано-Франківська, — відповіла вона. — Навчаюся там.
— Треба ж, яке співпадіння. Я теж звідти, хоча зараз частіше буваю в роз’їздах. Робота така, що на місці не всидиш. Постійні відрядження, об’єкти, папери. Працюю у великій будівельній фірмі, керую відділом постачання. Маю там і житло, і автомобіль. А от особисте життя якось не склалося. Весь час забирали справи, кар’єра. А тепер бачу, що, мабуть, дарма.
Наталя мовчки слухала. Його спокійна, виважена манера говорити підкуповувала. Він не був схожий на її ровесників, які постійно метушилися і намагалися здаватися кращими, ніж є насправді.
За два дні до закінчення зміни в санаторії Олег підійшов до Наталі на пляжі, коли вона збирала речі.
— Не поспішай їхати, — сказав він, дивлячись на море. — Я все облаштую. Тут неподалік є окремий дерев’яний будиночок, я вже домовився з господарями. Побудемо тут ще тиждень, спокійно поговоримо, відпочинемо від цієї штовханини. Ти мені дуже подобаєшся. Я таких дівчат раніше не зустрічав. Повернемося разом, а там і про весілля подумаємо.
Наталя погодилася. Цей тиждень пройшов непомітно. Вони майже не виходили на людні вулиці, купували продукти на маленькому ринку біля станції і готували просту їжу на літній кухні. Додому поверталися поїздом, у викупленому Олегом двомісному купе. Поїзд прибув на франківський вокзал рано-вранці, коли місто ще спало.
— Я зателефоную тобі завтра о десятій, — сказав Олег на пероні, допомагаючи їй зняти валізу зі сходинок вагона. — Треба заїхати в офіс, здати звіт за відрядження.
— Добре, я чекатиму, — відповіла Наталя. Вона тільки потім зрозуміла, що навіть не запитала його домашньої адреси чи робочого номера телефону.
Наступного дня телефон у коридорі її орендованої квартири мовчав. Не задзвонив він ні через день, ні через тиждень. Наталя ходила на заняття, поверталася додому, годинами сиділа в кріслі біля апарату, але гудків не було. Вона вже вирішила, що це була просто курортна історія, про яку варто забути.
Минув місяць. Навчальний семестр уже був у розпалі, коли посеред тижня пролунав короткий дзвінок.
— Наталю, це я, — почувся в трубці голос Олега. — Пробач, що так довго. Одразу з вокзалу керівництво відправило мене на об’єкт в іншу область. Тільки сьогодні повернувся в місто.
— Я думала, ти взагалі забув про все, — тихо сказала вона.
— Ну що ти таке кажеш. Давай зустрінемося сьогодні ввечері. Я заїду за тобою.
Вона забула про всі свої образи та сумніви. Їй було байдуже, чому він не міг знайти п’ять хвилин для дзвінка з іншого міста. Головне, що він повернувся.
Проте тепер їхні зустрічі змінилися. Олег більше не запрошував її на прогулянки парком чи в міські кав’ярні. Він забирав її на машині і віз на околицю міста, де знаходилася однокімнатна квартира у новій п’ятиповерхівці. Там майже не було меблів — лише стіл, два стільці та ліжко в кутку. На підлозі стояли коробки з речами.
— Навіщо нам ці люди навколо, ці зайві розмови? — говорив Олег, викладаючи з пакетів загорнуту в папір ковбасу, сир та свіжий хліб. — Тут нам ніхто не заважатиме. Я хочу побути з тобою наодинці після важкого дня.
Наталя не заперечувала. Їй здавалося, що це тимчасові побутові незручності, пов’язані з його ремонтом чи переїздом.
Через два місяці Наталя зрозуміла, що в їхній сім’ї очікується поповнення. Ця новина спочатку налякала її, але потім з’явилося відчуття впевненості. Вона уявляла, як вони облаштують ту порожню квартиру, куди перевезуть її речі.
Вона чекала на Олега в п’ятницю. Він прийшов пізніше, ніж зазвичай, виглядав втомленим і роздратованим, одразу сів за стіл, не знімаючи куртки.
— Олеже, нам треба серйозно поговорити, — Наталя сіла навпроти. — У нас буде дитина. Я дізналася про це остаточно вчора.
Олег застиг, тримаючи в руках ніж, яким збирався різати хліб. Він повільно поклав його на стіл і пильно подивився на неї.
— Ти впевнена? — його голос став сухим і тихим. — Це зараз зовсім невчасно. У мене на роботі перевірки, контракти горять. Не хвилюйся, я все вирішу. Дам грошей, у мене є знайомі в залізничній лікарні. Все зроблять швидко, ніхто й не дізнається. Поки час дозволяє, треба це закрити.
Наталя піднялася зі стільця, відчуваючи, як холонуть пальці.
— Що ти таке кажеш? Ми ж збиралися одружуватися. Ти сам казав там, на морі, що ми будемо разом.
Олег теж встав, підійшов до вікна і спирався руками на підвіконня, не дивлячись на неї.
— Прости, Наталю, але я не можу з тобою одружитися. Я давно одружений. Моя дружина — донька керівника нашого тресту. Завдяки її батькові я маю все: і посаду, і цю квартиру, і машину. У нас дитина росте, син у перший клас пішов. Я не можу все це кинути. Я тебе люблю, чесно, але ламати своє життя не буду. Давай вирішимо питання і все залишиться як було. Я допомагатиму грошима.
Наталя дивилася на його спину, на сіру куртку, на широкі плечі. Вона взяла свою сумку з вішалки в коридорі і вийшла, причинивши за собою двері. На вулиці сірів осінній вечір, починався дрібний дощ. Вона йшла пішки через усе місто до свого гуртожитку, повторюючи подумки одну й ту саму фразу: «У мене теж буде син. І я його вирощу сама».
Вдома на неї чекала важка розмова з батьками, які приїхали з села на вихідні. Батько міряв кроками кімнату, а мати сиділа на ліжку, закривши обличчя руками.
— Як ти збираєшся вчитися далі? — тихо питала мати. — Що люди в селі скажуть? Одиначка, без чоловіка, на четвертому курсі. Батько на вулицю вийти не зможе.
— Я сама впораюся, — відповіла Наталя, збираючи книжки до столу. — Мені нічого ні від кого не треба.
В інституті новини розійшлися швидко. Коли на п’ятому курсі декан проводив попередній розподіл випускників на робочі місця, він довго гортав її залікову книжку, а потім підняв очі й іронічно посміхнувся.
— Ну що, Наталю, вам, мабуть, вільний диплом видати? Направлення у райцентри вам тепер ні до чого, у вас інші турботи попереду. Оформлюйте документи, сидіть дома.
— Ні, чому ж? — Наталя стояла перед його столом, міцно тримаючи папку з документами. — Я поїду за направленням. Куди призначите, туди й поїду. Мені потрібна робота.
— Як знаєте, — декан поставив відмітку в журналі. — Ваша справа. Направлення в Тернопільську область. Виїзд через два місяці після іспитів.
Син з’явився якраз у той день, коли її однокурсники отримували дипломи в актовій залі інституту. Наталя лежала в палаті, дивлячись на побілену стелю. До неї підійшла жінка в білому халаті, яка працювала в реєстратурі пологового відділення.
— Треба підписувати документи, — сказала вона, кладучи на тумбочку кілька бланків. — Якщо вирішила відмовитися, пиши заяву зараз. Потім буде пізніше. Ти молода, тобі ще життя будувати, робота чекає. Навіщо тобі цей тягар без чоловіка?
Наталя взяла ручку. Пальці тремтіли, але вона швидко написала стандартний текст заяви про відмову від дитини та передачу її на піклування держави. Вона відмовилася від усіх прав.
Наталя вийшла з лікарні в середині дня. Йшов щільний літній дощ, вода заливала тротуари. Вона йшла без парасолі, підставляючи обличчя під холодні краплі, намагаючись переконати себе, що це правильне рішення, що так буде краще для всіх, і що вона зможе почати все з чистого аркуша в новому місті.
Вона переїхала за направленням до Тернополя, отримала кімнату в комунальній квартирі на дві сім’ї та почала працювати.
Дні були схожі один на одного: звіти, таблиці, підрахунки, перевірки балансів. Нові колеги ставилися до неї нейтрально. Жінки з відділу іноді намагалися розпитати про її минуле, але Наталя завжди переводила розмову на робочі теми.
За нею намагалися залицятися місцеві чоловіки — інженер з автобази, молодий спеціаліст з архітектурного відділу. Вони запрошували її на танці до будинку культури, пропонували провести додому після роботи. Наталя не відмовлялася від спілкування, іноді ходила з ними на прогулянки, але тримала дистанцію, нікого не підпускаючи близько.
Найважче було повертатися до порожньої кімнати ввечері. З настанням зими темніло рано. Коли за вікном вила завірюха, Наталя вмикала настільну лампу, верхнє світло в кімнаті і навіть бра біля дзеркала. Вона сідала на диван із книжкою, але не могла прочитати жодного рядка. Вона уявляла, як її Павлик лежить у ліжечку серед інших дітей у великій, холодній кімнаті дитячого будинку, і навколо немає нікого, хто міг би підійти і включити світло.
Через рік Наталя не витримала. Вона взяла вихідні за власний рахунок, купила на ринку великий пакет яблук, печива та кілька дитячих сорочок і поїхала назад у місто, до будинку дитини.
Зустріли її там спокійно. Нянечка в сірому халаті провела її до ігрової кімнати, де на килимі сиділо десятеро малюків.
— У нас гостям завжди раді, — сказала няня, забираючи пакет із фруктами. — Дітям уваги не вистачає. Вони до кожного туляться, хто б не прийшов.
Наталя сіла на маленький стілець. Діти одразу оточили її, заглядаючи в руки. Вона почала роздавати печиво, гладити їх по головах. Серед них вона одразу впізнала Павлика — він мав такі ж світлі кучері, як і в неї, і трохи примружені очі.
Хлопчик підійшов ближче, взяв її за край спідниці й тихо сказав:
— Мама прийшла.
— Вони тут усіх так називають, — зітхнула нянечка, яка стояла біля дверей. — І нас, і перевіряючих, і волонтерів. Для них кожна жінка — мама.
Наталя притиснула хлопчика до себе. Від нього пахло простим дитячим милом і чимось таким рідним. Вона сиділа так майже годину, поки не настав час обіду і дітей не повели до їдальні.
Після цього Наталя почала приїжджати щомісяця. Коли Павлику виповнилося чотири роки, його перевели до дитячого інтернату.
Вона продовжувала відвідувати його і там. Під час одного з візитів вона підійшла до виховательки в реєстратурі інтернату.
— Ось моя домашня адреса і робочий телефон, — Наталя протягнула клаптик паперу, вирваний із блокнота. — Якщо Павлик захворіє або щось знадобиться, одразу телефонуйте мені. Я приїду в будь-який час.
Вихователька байдуже взяла папірець, навіть не подивившись на нього.
— Вони всі тут часто хворіють, особливо восени. Простуда, кашель, нічого нового. Але папірець залишайте, покладу в його картку.
Минуло ще два роки. В управлінні статистики, де працювала Наталя, оновився штат. На посаду старшого бухгалтера призначили Віктора — спокійного, мовчазного чоловіка років тридцяти п’яти. Він носив прості плетені светри, окуляри в металевій оправі і ніколи не брав участі в офісних суперечках.
Віктор почав виявляти до Наталі увагу дуже тихо. Він не дарував квітів і не влаштовував яскравих сцен, але завжди залишався після роботи, якщо їй потрібно було звести складний квартальний звіт, допомагав рахувати на великому калькуляторі, приносив гарячий чай у кабінет. Взимку він щоранку приходив раніше, щоб прогріти кабінет до її приходу.
Наталя не відчувала до нього палких почуттів, але з ним було спокійно. Після років самотності її приваблювала ця передбачуваність та затишок. Коли Віктор запропонував розписатися, вона погодилася. Вони купили двокімнатну квартиру, Віктор сам зробив там простий ремонт, поклеїв світлі шпалери в коридорі, змайстрував полиці для книжок.
Невдовзі в них з’явилася донька Оксана. Віктор виявився турботливим батьком — сам міняв дитині підгузки, вставав до неї вночі, робив суміш.
Наталя дивилася на них вечорами і намагалася переконати себе, що вона нарешті знайшла своє щастя.
Але думки про Павлика не зникали. Вона збиралася поїхати до нього щомісяця, але постійно заважали побутові справи: то Оксана застудилася, то на роботі почався річний звіт, то потрібно було їхати до батьків у село допомогти по господарству.
— Треба якось з’їздити в обласний центр, купити Оксані зимове пальто, — сказав Віктор одного ранку, збираючись на роботу. Він застібав ґудзики на сорочці, дивлячись у дзеркало в коридорі.
— Так, треба, — відповіла Наталя, заколисуючи доньку на руках. — Оксанка вже виросла зі старої куртки. Я наступного тижня візьму відгул, і поїдемо разом.
— Добре, я тоді пішов, бо запізнююся на п’ятихвилинку до начальника, — Віктор узяв портфель і вийшов.
Наталя поклала доньку в ліжко, збираючись прибрати на кухні після сніданку. Раптом у коридорі різко і голосно задзвонив мобільний.
— Алло, Наталя Борисівна? — голос у трубці був жіночим, глухим і незнайомим. — Це вихователька з інтернату. Ви залишали свій телефон кілька років тому, він у нас в особовій справі Павлика лежав.
— Так, я слухаю. Щось із Павликом? — Наталя міцно вхопилася рукою за край столика, на якому стояв телефон.
— Він у лікарні, в інфекційному відділенні. Дуже важкий стан, сильна простуда, ускладнення. Лікарі кажуть, ситуація серйозна. Якщо можете — приїжджайте. Зрештою, справа ваша, ми зобов’язані були повідомити за інструкцією, раз телефон є.
Трубку поклали, почулися короткі гудки.
Наталя збиралася поспіхом, руки її не слухалися. Вона витягла з шафи куртку, кинула в сумку документи, гаманець. Забігла до сусідки по майданчику, літньої жінки Марії Василівни.
— Маріє Василівно, мені терміново треба поїхати, викликають у справах. Віктор прийде з роботи о п’ятій, а Оксана зараз спить. Посидьте з нею годину-дві, я Віктору записку залишила на столі.
— Добре, добре, йди, не хвилюйся, я погляжу за малою, — здивовано відповіла сусідка, дивлячись на бліде обличчя Наталі.
Наталя вибігла на вулицю. До автостанції було три квартали, вона бігла, не розбираючи дороги, ступаючи в глибокі калюжі. На пероні якраз стояв старий автобус «ЛАЗ», який уже заводився, випускаючи клуби сизого диму. Вона купила квиток у касі й заскочила в салоні в останню хвилину перед відправленням.
Тепер автобус упевнено йшов по трасі, розбризкуючи воду з вибоїн. Пасажири навколо дрімали. Чоловік у брезентовому плащі на сусідньому сидінні тихо хропів, прихилившись головою до проходу. Наталя дивилася на патьоки води на склі. Вона не знала, як пояснить усе Віктору, коли повернеться. Вона ніколи не розповідала йому про сина, боячись зруйнувати те крихке сімейне життя, яке вони побудували. Вона не знала, що скаже керівництву на роботі про свою раптову відсутність. Але зараз це не мало жодного значення. Вона точно знала лише одне: якщо Павлик одужає, вона більше ніколи не залишить його в тому інтернаті й забере додому, чого б їй це не коштувало.
