Я вам розкажу, як то було «по-совісті», бо я була найстарша, то все добре пам’ятаю, як ми не раз в стодолі ночували, бо батько ніяк не міг влягтися і добре пам’ятаю, як до нас приходив нанашко Василь і просив маму піти від тата, а вона так гордо казала:
– То є мій чоловік, то його діти і нема за то правильніше. Я жінка заміжня і не ходи мені більше тут.
Яка вона була з того горда, що отак свій шлюб наперед ставить, як той прапор, ніби він має її від усього на світі захистити. А як батько вертався, то де й дівалася та горда жінка, якби мала хвіст, то би й ним виляла аби придобритися. І я малою мріяла, як би було добре, якби нанашко Василь був моїм батьком. Він нам з братом інколи купував цукерки, шоколадні! Ви собі не уявляєте, які вони були смачні, ті «Білочки», від яких зуби злипалися, але для нас, то були найсмачніші цукерки у світі, наш батько нам нічого не купував. Він лиш нами командував, а як було щось не по його, то ми додому старалися не приходити.
І отак прожила моя мама з ним, я не знаю чого, доглядала його потім, бо він геть втратив силу наприкінці, все просив у неї пробачення, а вона лиш казала: «Бог простить».
А що вже мала робити, коли життя з ним минулося? Василь одружився і у нього самого були діти, він їм купував все, що вони хотіли, а його жінка ходила поважно, високо задерши голову. Вона несла поперед себе своє щастя і ніхто не міг їй і слова сказати.
Хоч я й зарікалася не мати такого чоловіка, як батько, але чомусь такого й вибрала. Якби на ньому було написано…
Думала, що він такий, бо живемо коло батьків, поїхали в місто знімати квартиру і так сталося, що я вже була при надії, не могла грошей заробити і він був єдиним годувальником. Як же він тим пишався, як він мені гроші давав, ви б то бачили… Кожен чек перевіряв, а як з базару щось приносила. То так само питав що в яку ціну та мені казав, що я переплачую, а далі вже й ворон на ту хату не сідав.
Лиш дитині два роки виповнилося, то я вийшла на роботу, думала, як буду мати свої гроші, то чоловік всядеться, але ні, він казав аби я йому віддавала зарплату, бо я не вмію грошима розпорядитися. Тому приходилося казати, що у мене менше, ніж було насправді, піти в нікуди я не могла, бо ж мати мені казала, що я маю чоловіка триматися.
– Та дитина в тебе, як то без чоловіка?
А далі й друга дитина у мене трапилася і все повторилося. З двома дітьми, повірте, то не з однією, то вже так собі на роботу не вийдеш. Сім років я отак прожила і ніяк не могла дітей до садка привчити, все вони приносили і приносили з садка хворі, що я те й робила, що брала лікарняні. Хто таке захоче на роботі тримати?
Але я вже точно знала, що треба щось робити і прийшла до матері аби мені помогла з дітьми. Батька на той момент вже не стало і вона ходила в чорній хустці рік… Я не носила й дня за ним.
А вона давай мені казати, що ніхто мене з дітьми не захоче, бо ж рідний тато, то вам не абищо.
І я їй нагадала, який у нас був рідний тато, то такий тепер у моїх дітей. І яким було моє здивування, коли вона на те сказала:
– То й що? Головне ж, що ти заміжня, та й ти у дітей є.
Коли розумієш, що нема на кого розраховувати, то де й сили беруться. Я пішла від чоловіка на квартиру, здавала її старенька жінка, яка стала моїм дітям за бабусю, справжню бабусю.
Через роки мені й чоловік трапився добрий і живемо ми разом вже понад двадцять років.
Мати ж моя дякує Богу і завжди в будь-яких суперечках на його стороні, бо «жінка має бути мудріша». Я ж думаю, що – як мені не перетворитися на мою маму в старшому віці, бо я інколи за собою спостерігаю такі словечка, які мама мені казала. Що порадите?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
