– А як же дитина, – тільки й пробелькотіла я.
– А звідки я знаю, що то моя?, – зареготав хлопчина.
Як багато ми тоді не знали: він, що у мене батько жартів не любить, а я, що не так вже й варто любити такого хлопця.
Я прийшла тоді додому в кінці навчального тижня, на мені лиця не було і мама з татом запідозрили неладне.
– Хто він, – тільки й прошепотів тато.
– Саша, він вчиться на столяра.
– Зрозуміло.
Тато пішов в те училище і разом зі мною шукав Сашу, а потім з Сашею ми пішли до його батьків, які, уявляєте, жили в селі, говорили сільською мовою і одягалися як сільські люди.
Батько у Саші виявився чоловіком з характером і на жінчине голосіння, що дитина може бути й не Сашкова, сказав:
– Жениться, а там буде видно.
І отак я вийшла заміж. Скажу чесно, що я раділа тому, як повернулося все, адже моя дитина буде від коханого хлопця, ми одружені, і я таки перемогла.
Батьки допомагали нам з грошима, ми орендували невелику квартиру, Саша й далі вчився, а я відвідувала пари аби скінчити курс, а далі взяти академку.
Я готувала їсти, прибирала, зустрічала радісна чоловіка.
Але кожен день Саша приходив з поганим настроєм, йому нічого не подобалося ні в мені, ні в тому, як я готую.
Я плакала і жалілася татові, тато говорив з сватом, а той приїздив і вчив розуму Сашу.
– Як вона тобі була така осоружна, то нащо ти до неї ходив, – питав він його, – а тепер відповідай за свої вчинки!
На деякий час це допомагало, а потім знову Саша починав винуватити мене у своїх бідах. З появою сина нічого не змінилося, проте, змінилося для мене, бо моя дитина стала мені сенсом в житті і я вже й не чула, що там Саша белькоче.
Свекри признали в дитині копію Саші маленького і дитячі фото це підтвердили, тоді були такі тести.
Він трохи затих, влаштувався на роботу, віддавав мені гроші і залишав якісь собі, щоб погуляти з друзями.
Далі у нас і донечка на світ з’явилася, я почувалася щасливою жінкою.
Поява іншої жінки мене не дуже й засмутила, бо я сказала вже свекрові напряму, що він має поговорити з сином.
Тієї ночі Саша прийшов аж чорний.
– Ти розумієш, що ти нас обох робиш нещасливими?, – питав мене він.
– Я щаслива, любий, а ти як мене не любив, то не треба було нічого мені обіцяти, залицятися, клястися в любові. А тепер у тебе є ми, твоя сім’я, тому ти маєш бути з нами.
Він важко зітхнув і залишився з нами.
Зараз ми давно на пенсії, Сашко пережив два інфаркти, я виходила його, годувала і мила, перевдягала, я робила все, як любляча дружина.
Ні його коханої, ні його друзів біля нього не було і навіть не навідували його.
– Тепер ти розумієш, для чого дружина, любий, – казала я йому, – щоб бути поруч і в горі, і в радості. Я все життя була тобі вірною і люблячою дружиною.
– Дякую, люба, я тільки зараз це оцінив, – відповів він.
Між нами зараз любов і розуміння, діти нас люблять, Саша це відчуває, він в онуках душі не чує. Мені здається, що моя любов помножилася і тепер гріє мене, коли я вже не можу їм нічого дати.
Колись, в молодості, я сумнівалася, чи хочу такого відношення до себе. Хотілося якогось примарного кохання. Але тепер я бачу, що кохання дуже швидко минає, а любов від дітей та онуків завжди зі мною. І тепер вже й чоловік теж мене любить, то чим не привід радіти, що й цього разу я виявилася правою? А ви як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
