Уже четверту добу поспіль провела у ліжку. Застуда прив’язалася не на жарт. Раптовий дзвінок телефону вириває мене з напівсну так різко, що серце ледь не вистрибує. Рука машинально тягнеться до смартфона, очі ще не фокусуються.
– Слухаю вас, – хрипло видавлюю я.
– Послухайте, ви що, жартуєте? – нервово повчає мене незнайомий голос. – Адресу неправильну дали чи просто не вдома ?
– Перепрошую, а хто це? – намагаюся зібрати думки докупи.
– Служба доставки. Везу вам посилку від компанії «Н».
Жінка чітко, ніби диктує для тугодумів, промовляє мою адресу – вулицю, номер будинку, квартиру.
– Адреса вірна. І я вдома, – підтверджую.
– То як же вдома, якщо не відчиняєте?! – майже ридає кур’єрка. – Ось стою, дзвоню, дзвоню – тиша!
Прислухаюся. Справді чути сигнал виклику, але мій домофон німий, як партизан.
– Дівчино, ви, мабуть, не в той під’їзд потрапили, – терпляче пояснюю.
– Та як не в той?! – голос злітає на півтону вище. – Ось же він, будинок!
Вона знову повторює адресу слово в слово.
– Слухайте, не знаю, в які двері ви там тицяєте, але точно не в мої!
У мене теж закінчується терпіння. Що за безглузда ситуація? Дзвонить і ще й мене звинувачує у чомусь! За нинішніх часів, коли навіть у бабусиному телефоні є GPS, як можна загубитися? До речі, передзвонювати треба було заздалегідь – я тільки через простуду вдома застрягла, зазвичай о цій порі всі на роботі.
За п’ять хвилин різко задзеленчав домофон. Нарешті дісталася, значить. Голова пульсує від кожного різкого звуку.
Я, як жива ілюстрація до статті «Як НЕ треба виглядати», у запраній піжамі та махровому халаті кольору невизначеності, в чоловікових капцях (мої десь у паралельному вимірі загубилися), плетусь до дверей. Волосся стирчить у всі боки – класичне пташине гніздо. Дзеркало тактовно промовчує, але я знаю: виглядаю як опудало з городу після важкої ночі.
Приготувалася до словесної перепалки. Настрій відповідний.
Але з ліфта виповзає крихітна, тендітна дівчина, яка виглядає ще гірше за мене. Вона закутана у шарф так, що видно лише очі – червоні, запухлі, і ніс, який явно не дихає. Голос хрипкий, плечі опущені. І раптом до мене доходить: вона дзвонила не від наглості чи безвідповідальності, а просто тому, що сил уже не залишилося.
Мені погано – і я маю розкіш лежати під ковдрою з чаєм. А їй теж погано, можливо, навіть гірше, але вона у цю дощову мряку шкандибає містом, доставляючи людям надіслані “радощі”.
Можливо, вона надто відповідальна.
А можливо, ці гроші їй життєво необхідні, і взяти лікарняний – недозволена розкіш.
– Ось ваша посилка, – ледь чутно видихає вона, простягаючи великий пакунок.
Серце здригається від жалю. Не можу навіть уявити, як би я зараз, у такому стані, повезла б чиїсь замовлення по незнайомих адресах.
– У тебе температура, так? – питаю м’якше.
– Не міряла, але трясе капітально.
– Почекай секундочку, добре?
– Я поспішаю дуже, вибачте…
– Хвилинку, правда!
Повертаюся в квартиру, рухаюся повільно, наче підводний човен. Приймати гостей точно не збираюся, але й просто так відпустити її – якось бездушно.
Хапаю свою улюблену термокружку з написом «Бути добру!» (подарунок від колег торік на день народження і переливаю туди гарячезний чай з лимоном із термоса. Потім згрібаю з полиці упаковку розмальованих пряників і блістер із таблетками від застуди.
– На, візьми маленький подаруночок, – простягаю дівчині імпровізований набір. – Тобі зараз це потрібніше. Гарячий чай, смачне печиво та пігулка – це майже формула щастя в нашому стані.
– Ой, а як я вам потім кружку верну? Знову сюди їхати?
– Та ні, – усміхаюся. – Не їдь. Просто пий і видужуй. Бачиш, що написано? «Бути добру!» – от і живи за цим правилом. Це подарунок тобі.
– Просто так взяти? Дякую… – у її очах спалахує щось тепле. – Чесно кажучи, я ледь тримаюся на ногах. А ще дві адреси попереду.
– Може, таксі візьмеш? Я можу кинути тобі на карту трошки.
– Ні, дякую щиро. Там зараз такі корки, а мені треба все до п’ятої години розвезти, інакше штраф.
Дівчина відкручує кришку термокружки, обережно припадає губами і… її обличчя миттєво змінюється. Блаженна посмішка розливається від вуха до вуха, а щоки навіть рожевіють.
– Боооже, з лимоном справжнісіньким… – тягне вона щасливо.
– На здоров’я, сонечко. Одужуй швидше.
Повільно плентаюся назад у спальню, кожен крок дається важко. По дорозі нарешті відкриваю ту саму посилку, через яку весь переполох стався.
Всередині – корпоративний імбирний пряник з логотипом компанії та… термокружка. Точнісінько як та, що щойно віддала.
Не можу стримати сміху, навіть попри перхоту у горлі.
Бумеранги добра – вони справді існують і повертаються найнесподіванішими способами. Всесвіт має дивовижне почуття гумору та справедливості.
Просто скажи добру «ТАК!» – і воно обов’язково повернеться, коли найменше очікуєш.
А я тепер маю дві термокружки. І знаю, що одна з них зігріває когось у цю мить десь на вулицях міста. І це найкращий обмін у світі.
