Перші роки мого сімейного життя проходили в сімейному гуртожитку, це таке місце, де у тебе нічого немає свого – кухня загальна, ванна – загальна, холодильник на кухні теж загальний.
І ось одного разу я приходжу додому з роботи, знімаю одяг і до шафи – а там немає речей чоловіка! Мої на місці, взуття теж на місці, а його речей нема!
Звичайно, що у мене шок, бо ж ми разом всього три роки, а тут отак піти і не сказати навіть «до побачення»? я вже не кажу, що можна було б назвати й основну причину…
Але нащо її називати, коли це його люба матуся?
Зоя Пилипівна – це та жінка, яка на весіллі плаче і вважає, що ніхто так не попіклується з її сином. Як вона сама.
Одного разу вона прийшла до нас в кімнату і побачила, що Сергій сам чистить картоплю і ставить ї варити:
– Ти що? Та ти в мене не знав, де сіль стоїть, а тут ти цими рученьками чистиш картоплю, поки вона десь вештається, – це приблизний її монолог на побачене, бо Сергій мій і перекрутити трохи.
Сергій не мав мені допомагати ні з чим – ні з пранням, бо то не чоловіча справа, ні з покупками, бо жінка має все сама спланувати і розрахувати. Останній пункт був би мені дуже корисним, але Сергій мені всі гроші не давав, казав, що збирає на квартиру, а мені може всяка ідея зайти в голову. Звичайно, що на продукти і якісь дрібнички, то він давав гроші.
Так от, після того випадку, свекруха взяла собі моду приносити до нас судочки з їжею. І не просто приносити – вона ще й їх забирала так, щоб ми й не помітили, отака собі скатертина-самобранка.
Спочатку це нас дуже тішило, але це реально насторожує.
Сергій говорив їй, що не ьреаб таке робити, але вона не слухала.
Так, що все було очевидно: свекруха таки переконала мого чоловіка, що я ніяка дружина.
Що тут поробиш – зібрала я консиліум з подругами, ті принесли знеболююче і то плачемо, то грозимося всім чоловікам, то тихенько сумуємо над нашою жіночою долею.
І ось в цей апогей відчаю відкриваються двері і заходить Сергій, робить круглі очі і виходить, видно зазирнути чи туди він прийшов. Знову вертається, знаходить поглядом мене і каже:
– Оксаню, щось сталося?
– Сталося!, – каже я твердо, але вже не твердо стою, – Як ти міг? Ти ще щось не взяв з шафи, що вернувся?
Може, мамині судочки?
– Ти про що?
– А ось про це, – і я на рос твір відкрила шафу.
Подруги деякі лишилися аби подивитися на виставу, але більше розумніші почали забиратися та інших тягнути.
– Ти де діла мої речі, – вже сердиться чоловік.
– Я їх діла? То ти їх забрав і пішов від мене!
– Я прийшов додому і хочу їсти, але ти вже таку кашу заварила, що мене аж нудить.
Далі ми ще трохи сварилися, далі мирилися. Виявилося, що Сергій затримався на роботі допізна, бо треба було допомогти закрити звіти, а він й не подумав мені зателефонувати. Бо ж він завжди приходить додому, бо ж куди йому ще йти?
А на наступний день прийшла свекруха і демонстративно розвісила речі Сергія в шафі:
– Ось так має виглядати чистий одяг, а не оте жовте і запране, як ти робиш. Все має бути попрасоване через марлечку, тут підкрохмалене, тут підшите. Ти й за своїми речами так доглядаєш?
Ми з Сергієм переглянулися і він сам, наголошую, сам! Сказав мамі:
– Мамо, віддай ключі від нашої кімнати і більше до нас не приходь без попередження!
– Як це? Ви… Як це?, – довго не могла прийти в себе свекруха.
Вона ще на мене довго злилася, але ми ще й замки поміняли аби вона точно до нас не ходила без дозволу.
Але потім вона знайшла собі чоловіка і перестала діставати нас, а, коли у нас з’явився син, то вона почала вже піклуватися про нього, а нас віддала нам.
Не скажу, що з тих часів я стала якоюсь ідеальною господинею, але я точно знаю, що не буду лізти в синове сімейне життя з судочками.
Фото Ярослава Романюка.
