fbpx

– Прийшла би ти якось до нас, Соню, що вже минуле згадувати, – жебоніла до мене літня жінка, ледве переводячи подих від тієї маси тіла, яку змушена була нести, – Ми вже не молоді, то чого минуле згадувати?

А минуле воно ж згадується так яскраво, що аж зубами інколи скрипиш. Хіба я про себе шкодувала тоді? Ні, за дітей мені було найбільше образливо, особливо, коли літнє сонце припікало нашу маленьку кімнатку і доводилося змочувати штори водою аби хоч якось вільно дихати. В той час моя сестра мене знати не хотіла, майбутнє її ніяк не тривожило.

В п’ятнадцять років я лишилася сиротою і батько вирішив, що в нашому великому домі мала з’явитися жінка, яка б за всім доглядала. Дім і справді був великим, город біля нього і стайня. Всюди треба було дати раду, тому тато десь через кілька місяців і привів Марту з її донькою Тамарою. Все як у казці про бабину доньку і дідову доньку.

– Або я жінка, або я йду, – відверто сказала Марта про свої наміри, – Ми тут всі маємо бути приписані і моя донька так само буде мати все, що й твоя.

Наче все так, але в житті вийшло не так. Я була старша за Тамару на два роки і поки вчилася в училищі, то якось вдалося переконати їм мого батька, що все має залишитися лише Тамарі.

– Соня старша, то й має сама собі хату шукати, а цей будинок буде Тамарі, бо вона нас доглядатиме.

Так, є такий звичай, але яким боком Тамара до мого дому? Але тата таки вдалося переконати і коли я вийшла заміж, то за мною нічого не дали.

– Самі працюйте, ви молоді і будете все мати, – сказала мені мачуха замість грошової допомоги.

Я на батька образилася, як так можна було взагалі? Але поїхала з чоловіком в місто і там в нашій гуртожитській кімнатці і почали один за одним з’являтися діти. Якийсь час я ще їздила до батька, щоб помогти та продукти з собою взяти. Але мачуха таке мені давала, то скисле, то перекисле, що мені й брати не хотілося і так мене відвадила, а батько в такі справи не ліз чи не хотів лізти.

І ось наше життя в тій кімнатці було просто за межею розумного – взимку ледь теплі батареї, влітку пекельна спека, діти хворіли. Я б радо їх відвезла в село, адже там і будинок великий і комфорт, але ж мені туди було вже заказано – батька не стало.

Почала я виясняти, що з заповітом і він виявився на Тамару і Марту. Отак вчинив батько.

Вдалося нам багато що: і квартиру свою купили, дітей вивчили та оженили. Самі вже на пенсії і порядкуємо на дачі, де й онукам є місце і дітям робота. Наче все у мене вже добре, як тут сестра моя зведена мене на вулиці зустріла.

Опецькувата і роки її змінили, але ті хитрі очі не змінилися.

– Та, що ти минуле згадуєш, – каже мені, – коли то було, а я сама живу, нікого у мене немає, ніякої живої душі, а ти б могла до мене приїжджати та допомагати. Он, яка ти здорова, не те, що я…

І давай мені свої болячки перераховувати, щоб в мені совість заговорила.

– Зупинися, Тамаро, – не трать сили. Не приймала ти мене в молодості, коли мої діти потами сходили в тісноті, то не треба мені й тепер твоєї гостинності. Чи ти не знала, що як собі постелиш, то так і виспишся?

Може, по-християнськи так і не треба чинити і треба прощати, але якби то лише мене стосувалося, то я б пробачила. Але не вона цілувала ті ручки, скусані комарами, коли вночі приходилося відкривати навстіж вікна, щоб хоч якось охолодитися, не вона сиділа взимку біля дітей, бо знову похворіли, а батареї ледь-ледь теплі…

То чого тепер це мене має стосуватися?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page