А приказка каже про те, що невістка хотіла побілити в хаті та щітки не було, а в діда була борода, а далі захотіла пиріг спекти, то їй богу, якби був живим свекор то би захвилювався.
Я чула, як вона шепочеться з сином, чому навколо такий безлад, адже наче й я є, і бабуся, а в хаті таке, наче роки не прибирали.
– Та то мама після того, як дідуся не стало така стала, – відповідає їй син.
– А скільки ж часу минуло, по вигляду років десять.
– Та десь так.
Так, син сказав правду, я десять років відмовляюся обходити хату, яка мені не належить. А все почалося ось як.
Мій свекор привів у все готову хату невістку, мою свекруху, все життя тут вони прожили і нічого нового не пристарали. Хата звичайна, дерев’яна: комора, коридор і дві кімнати. Вона стояла на фундаменті з каміння, а не цементу, а в коридорі ще був вхід в підвал, де тримали картоплю та закрутки.
І ось в такі хороми привів мене чоловік. Звичайно, що я старалася аби себе показати з кращої сторони – прибирала, готувала, на городі працювала і сина та доньку ростила. Все, що ми з чоловіком заробляли, то вкладали у спільне житло з батьками, бо завжди треба було і помалювати хату, вікна, двері, на дах відкладати.
Влітку щороку була побілка хати та підлоги, вікон та дверей.
І ось так я до сорока дожила в ілюзії того, що то мій дім. Ми навіть з чоловіком вирішили, щоб комору переобладнати під ще одну кімнату і дуже багато грошей на це вклали.
Далі пішла мода на заміну вікон на пластикові і ось тут і почалося. Справа в тому, що мій чоловік не єдина дитина, а далеко ще є його сестра, вона ніколи за ті двадцять років, що ми жили й не приїздила, а лише писала листи. Батьки самі туди їхали, а потім вже й сил не мали, то телефонували. Вона жила багато, дуже багато, за їхніми розповідями.
І ось свекор і каже:
– Міняйте вікна, бо треба хату зберегти, вона вам з сестрою залишиться.
Я аж не зрозуміла про що він каже. Сестрі цієї халабуди нащо?
Я почала чоловікові казати аби він точно знав чи хата наша чи ні, але той лиш відмахувався:
– Надії сто років цієї хати не треба.
Чекайте, треба чи не треба, то вже таке, але має бути папірчик, що хата має бути наша. А далі й виплило, що свекор і заповіт на них обох залишив.
Ось так вам.
Я свій вік молодий, свою працю сюди вклала, а хтось прийде на все вимальоване, відремонтоване і скаже, що то татко так заповів.
О, ні, я вже такою наївною не буду.
Відтоді жодної моєї гривні не йде ні на фарбу, ні на що, я все собі складаю, щось купую з’їсти, що треба таке для прання, собі, але не на цю хату.
Свекруха дуже казала, що й без мене вони хату триматимуть, але он як тримають, вже свекруха не може, чоловік на роботі і хоче відпочити, а хата вже десять років ні білена, ні мальована. Хай знають!
А тут вже й син оженився і привів невістку, а та давай тут все ремонтувати, бо ж гроші на складку дали, то вона отак їх використовує, а я тільки усміхаюся, адже я її попередила, що тут нічого її не буде, то нащо вкладати. А вона наче й не чує.
– Любонько, тітка твого чоловіка вже на валізах, бо от-от до них присуне, то ти думаєш, куди вони прибіжать? Сюди, а ти побіжиш до мами.
Не чує ніяк, а як до неї достукатися – я не знаю. Що б ви порадили?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
