Знаєте, таких людей як вона називають «драпатими», такі, які продеруться, вилізуть, пройдуть крізь стіни, але виб’ються в люди. Така була моя учениця Леся, відмінниця і така розумниця. Що я просто знала, що вона знайде своє місце поза цим маленьким селом.
Вона вступила до вишу і любила час від часу до мене написати. Знаєте, в листах вона так писала, що геть тобі письменниця, такі звороти, такі епітети… А як згадувала наше село, нашу школу, то було одразу видно, що вона пам’ятає все досконало і має добру пам’ять.
Згодом вона по скеруванню поїхала ще далі і листи почали все рідше і рідше приходити. Я до її батьків не приходила, бо ж у мене крім Лесі за всі мої роки стільки листів, що не за кожним переймаєшся, але кожне нагадування цінуєш і поринаєш в ті милі спогади.
Я знала, що вона вийшла заміж і має діток, які добре вчаться. А що мені ще треба? – здорова, при роботі, особисте щастя теж є, всюди галочки і молодець. Я працюю й далі та хвалю себе, що не дарма стільки часу приділяю дітям, які мають і чимось іншим зайнятися, ніж бродити дорогами.
Аж тут недавно зустрічаю Лесю через стільки років. Ледве впізнала, бо з тієї впевненої дівчинки не багато й лишилося, якась така понура стала. Безрадісна.
– Лесю, – кажу я їй, – як я рада тебе бачити! Нарешті ти приїхала і я хочу аби ти до мене прийшла та все розповіла про своє життя! Знала б ти, як я тобою пишаюся.
Знаєте. Вона на мене так глянула, ніби я бозна що їй сказала. Я ж від щирого серця, а вона отак: без радості і ентузіазму.
Прийшла до мене як годиться з квітами та тортиком. Почали ми чаювати, а я ж бачу, що атмосфера трохи напружена і вже намагаюся якось розрядити.
І починаю пригадувати, якою щебетушкою та веселункою вона була, як перша руку в класі тягнула, коли треба було щось розповісти, як ми всім колективом старалися її підготувати до вступу до вишу і всі ми пишаємося, що вона отримала гідний старт в житті.
– Чим ви пишаєтеся?, – невесело засміялася Леся.
– Тим, що дали тобі старт в житті, – пробурмотіла я.
– Старт в житті? Ви це серйозно? В якій країні ви живете, Віро Семенівно? До життя якого ви нас готували? В неіснуючій вигаданій ідеальній країні, де панує справедливість? То її нема і ось чому!
І вона почала розказувати і я ту розмову погано пам’ятаю, бо це взагалі не до мене стосується!
Вона казала, що викладачі відкривали шухляди і учні отримували оцінки. Але до чого тут ми? Якщо яка мама й приносила яйця чи молоко, то хіба від того оцінка залежала?
– Ти мала розум і без цього вчитися, не вигадуй, – обірвала я її.
– Мала, але не завжди стає сили себе відстояти на кожній парі, простіше просто здатися і бути як усі.
– Але найгірше, Віро Семенівно, що ви задурили мені голову книжками і я вірила. Що письменники в них описували реальність. На цьому я найбільше попеклася і тому зараз тут. Я повірила в кохання одного хлопця і дуже скоро зрозуміла, що при надії очікувала обіймів і квітів. Як у книжках, а вийшло, що він тільки розсміявся. Тільки дівчата дали мені справді корисну пораду – сказали що можна вдати ніби дитина від іншого. Я так і зробила, бо за мною Тарас бігав давно. Кілька спроб і він погодився на мені одружитися.
Правда вийшла скоро, бо дитина була білява й блакитноока. Як я його не просила, якою ідеальною дружиною не була. Але нічого не виходило. Він почав заглядати в чарку, а далі пізно вертатися додому. Не спасла ситуацію і друга дитина, мов дві каплі він.
Ми всі жили в панельці двокімнатній і це було моє персональне заслання. Коли ти дуже сильно стараєшся і не бачиш прощення – набридає старатися. Захотілося якоїсь людської емоції, уваги. Обіймів!
Тоді чоловік дізнався і вигнав її з дітьми з хати. І ось моя відмінниця, пробивна дівчинка сидить і говорить мені такі слова. Я
вважаю, що вони цілком необґрунтовані і якби вона слідувала правилам, то нічого з цього б не було. Звичайно, що я їй такого не сказала, бо вона не в тому стані аби це зрозуміти.
З роками зрозуміє.
Фото Ярослава Романюка.
