Всі слова гарні доти, доки їх не треба казати рідній людині, бо тоді видається, що вся мудрість і досвід не діють. Говорити про те, що все пройде. Час лікує, тобі відкриються очі і так далі, не можливо, коли твоя донька вперто любить якогось жевжика, на якого через десять років і глянути не схоче, але тепер її від нього і волом не відтягнеш.
Отож, прийшла донька з чергових посиденьок з дівчатами та в подушку хлипає. Ну хлипає хвилину, другу, а далі вже я не витримую і заходжу:
– Мені завтра на зміну, тому перестань собі уявляти велику любов!
– Мамо!, – вражено каже донька, – що ти таке кажеш?
– Правду, люба, коротко і по суті! Бо, повторюсь, мені завтра зранку на роботу, а твої хлипи мені не дають заснути.
– Мамо, я люблю його, а він на мене й уваги не звертає! За іншими дивиться.
– А тобі такого хлопця треба?
– Так!
– Люба, тобі треба нормального хлопця, який тебе любитиме, для якого ти будеш на першому місці, а не на сто першому і ще й не остання. Все, я спати!
Донька більше мене не турбувала, а я все одно не могла заснути, адже колись була на її місці. Так, так само кохала популярного хлопця і його мимовільний погляд прокручувала в голові безкінечну кількість разів, мріяла, як він нарешті мене розгледить, як візьме за руку і зізнається, що чекав мене все моє життя.
Мама моя нічого не помічала, бо вона важко працювала на роботі, далі приходила додому, де ще були молодші діти і знову працювала. Коли вона нарешті переробляла всі справи, то пора було вставати знову на роботу.
Тому ні про які дитячі переживання вона й не думала, а лише про те, як дістати їжу і одяг для нас.
Я б ще довго побивалася за тим красенем, якби не почула материну розмову з подругою:
– Знаєш, Любо, життя проминає у мене перед очима, а я наче збоку на все дивлюся. Діти он як виросли, а я нічого не пам’ятаю, тільки втому і дуже хочу виспатися…
– Не пам’ятаєш, як ми дівували?, – спитала подруга, – Як співали біля клубу, як бігали долинками?
– Тільки це й пам’ятаю, а далі наче все уві сні.
І я задумалася, що через багато років отак сидітиму з подругою Леською і буду згадувати що? Як сиділа на кріслі і очей не зводила з Петра, поки він то з однією, то з другою танцював, в надії, що й до мене колись черга дійде.
Єдина правда, що чим далі ти від людини, яку думаєш, що любиш, тим стає легше. Я так і зробила. Поїхала на практику в іншу область і там лишилася, перевелася на заочно і працювала.
Мені зустрівся Тарас саме тоді, коли я була готова до сім’ї, коли всі мрії про пристрасті відійшли на другий план, а на перше вийшло те, що він ніколи не крутив головою за кимось іншим.
А ще – я пам’ятаю все, що було в нашій родині. Від першої поклеєної шпалери в домі, до першого кроку доньки, першого кота, першого сивого волоска в Тарасовій голові…
І пам’ятаю себе і Леську, як вдягли мамині туфлі до клубу вперше і напихали в них вати, щоб в танці не погубити, як купалися на озері цілими днями, як мріяли стати актрисами…
А от того жевжика й не згадала б, якби не донька з її переживаннями. Хоча, я знаю, що Петро довго перебирав дівчатами, був кілька разів одруженим, але з часом полюбив тільки одну біленьку всім серцем.
Тому тепер з красеня й сліду нема, працює по людях, збирає металолом…
Треба буде Лесі написати, хай би зустрілися, бо он скільки є всього згадати, а скільки ще всього попереду чекає – перший онук, перший протез, перший костур…
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
