І такі мені жалі, бо я ж поруч з нею жила, то хіба я не бачила в чому вона ходила та в якій хаті жила, а де її тепер нарядили…
Мала вона з чоловіком троє дітей, чоловік був трактористом на фермі, а вона дояркою працювала, піднімали дітей на ноги, як могли. Всім дали освіту, всіх оженили, а найменшу доньку вирішили коло себе залишити.
Прийшов зять і взялися вони будувати хату і заради того поїхав зять за кордон. і отак їздив, вже було двоє онуків, а хата ще була недобудована.
Софія вже так хотіла аби донька мала нормальну родину, що сама тримала дві корови, молоко возила продавати на базар і кожну копійку вкладала в ту будову. А ще онуків треба було й в школу відправити і нагодувати їх, бо ж донька теж на роботі працює та доїжджає додому.
А далі гримнув грім, коли дійшли чутки до Софії, що зять там за кордоном гуляє. Донька ходила сама не своя, а зять відпирався.
– Та пліткують про нас, Віто, пліткують. Я тут гроші заробляю!
І тут Софія й каже доньці.
– Їдь до нього, я дітей пригляну.
І донька поїхала та вже разом з чоловіком сюди передавала гроші, щоб будувати хату.
Йшли роки, діти росли, хата росла, вже квітка майоріла. Далі вже все всередині зробили і лиш вертайся та живи.
Але ні. забрала Віта дітей туди до себе і сказала матері, що вони взяли будинок на виплату і вони в Україну вже не вернуться.
Софія то важко пережила, адже дуже пишалася тим, що така гарна хата у неї на подвір’ї стоїть, а жити нема кому.
– То йди, Софіє, та й живи там, – казала я не раз їй.
А вона простягала до мене свої зчорнілі потріскані руки, свої загрублі ноги і каже:
– Та як я в таку красу піду? Я вже зі своїм в своїй хатці доживу віку.
– Та у вас там вже давно треба й дах міняти і двері.
– Ой, скільки нам в ній жити, вже не маю сили більше збирати на ремонт. Хай так собі й буде.
І отак в тій старій хаті, з облупленою фарбою на фасаді, з шифером на якому вже був килим з моху, з вікнами, що вічно сльозилися і текли на зчорнілий підвіконник, в тій хаті Софії й не стало.
Микола не знав, що робити, то вже діти з’їхалися і відкрили ту нову хату, щоб там матір і нарядити.
Я прийшла помагати і згадувала, як Софія боса ходила по цих мармурових плитках, бо роззувалася ще на порозі, а тепер десятки обутих ніг снують туди-сюди. Сідають на диван і крісла, на які вона лише любувалася, ходять у ванну, а вона там тільки все до блиску чистила.
Якби вона побачила, скільки людей зайшло в цю хату з інтересу, а що там у сусідів, то вона б встала і закрила перед усіма двері, адже це все мало чекати на її доньку і онуків.
Віта не приїхала, вислала купу грошей аби матір гарно нарядили і вислали їй ці фото. Так і зробили.
Поминки були в кафе, так само пишні, Софія ніколи таке й не їла, хіба на великі свята, вона зі своєї пенсії відкладала на ось такі поминки, а сама їла картоплю і квашену капусту, казала, що ковбаса шкідлива. Виняток робила лише для оселедця і на неділю для Миколи робила шубу. І тепер на її гроші люди напихали шлунки і деякі страви навіть лишали, що її б ще більше вразило, адже вона собі ніколи такого не дозволяла.
Але вона на це й пів життя економила і відкладала – от в чому парадокс. І того мені так сумно, що жила людина одне життя, а прощання з нею геть інше.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
