Мій син Денис зустрічався з Ольгою десь пів року, я одразу ту вертихвістку розкусила, бо геть вона не хотіла з моїм сином щось серйозне мати. Тримала як запасний варіант. Але потім якось вирішила, що той перший хлопець більш перспективний для неї і покинула Дениса, за що я їй дуже була вдячна.
Так, син переживав, але ось уже кілька місяців він зустрічається з дуже хорошою дівчиною, вона мені дуже подобається і вони підходять один одному, я це відчуваю просто.
Денис з Наталею вже готувалися до весілля, як приходить до мене син весь блідий, руки трусяться, я аж сама не своя стала.
– Що? Кажи! Наталя?
– Оля…
– Що Оля?
– Оля каже, що скоро стане мамою і каже, що дитина моя.
Я вся зблідла. Тут вже й у мене руки почали труситися. За що доля так зі мною – перший онук і від Олі?
– Вона прийшла до мене на роботу, сказала, що їй десь через два тижні в пологовий, – розповідав син.
Я була така схвильована, що й не змогла порахувати, коли ж вони зустрічалися, а коли розійшлися.
– Мамо, я не хочу, щоб моя дитина росла без батька, – сказав син і так на мене глянув, що у мене серце стиснулося.
Так, Дениса я ростила сама, тому він знає, як це бути без батька, коли за тебе нікому заступитися, коли не можеш похвалитися «а мій тато…», коли грошей в хаті катма.
– І що ти думаєш робити?
– Не знаю, але я маю розповісти Наталі, це точно, – сказав він.
Я й забула за Наталю. Як же шкода. Така була гарна пара і вже й дату вибрали, а тут таке. І знову я не знаю, що робити, бо вибір не легкий, але ж однозначний – рідний онук. Так я собі думала і переживала, а потім почала згадувати, які то у Дениса тоді були з нею стосунки: вона верховодила, а він бігав навколо. Закралася дуже маленька надія, що дитина не його, але я мала це вияснити.
План був дуже простим – дізнатися Олину адресу і випитати все у експертів на лавочках.
Так і зробила, адресу дав Денис, а експерти були на місці. Привіталася, поцікавилася, як життя, ціни на базарі і черги в поліклініці. А потім і перейшла до основного – Ольга з тридцять шостої і її повна біографія.
– Оля, ой…, – почали одна поперед іншу шановні експерти, – жила з одним, гаму і шуму було не весь під’їзд, у мене й так сон чутливий, а ту просто якась напасть – кожного вечора одне і теж. А він одного вечора й не прийшов, Оля ще вся така поважна ходила, а потім бачу – бреде, голову опустила і я помітила животик!
– А батько хто?, – спитала я.
– Як хто? Та отой її хлопець, він потім якось приходив, знову було гучно, що я все чула. Казав, що жінку свою не покине і з нею жити не буде, бо вона його сподівань не виправдала. А дитині буде допомагати, якщо що.
Я побажала шанованим експертам міцного здоров’я і доброї пам’яті та щаслива побігла додому.
– Денисе!, – по дорозі я зателефонувала синові, – Дитина не твоя. Сядь і порахуй точно, коли ви закінчили зустрічатися.
– Мамо. Ми вже з Наталею рахуємо. Я в усьому їй зізнався.
– От і молодець! Все правильно! Що вам купити, бо я тоді їду до вас.
І отак ця історія нас дуже зміцнила і здружила, а, найголовніше, показала, що варто один одному довіряти, бо на довірі й будуються міцні взаємини. А, хто хоче просто урвати щось, то отак закінчує, як та особа. Хіба ні?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
