Мені сорок п’ять, але приїзд мами й досі сприймаю, як перевірку. За декілька днів я вимиваю всю квартиру, готую страви, які вона любить, але все одно, вона має до чого придертися:
– Чому ти картоплю на олів’є не порізала та не зварила? Бачиш, як варена погано ріжеться та злипається?
– То ця пілива на олії? Так, чується смак, я ж тобі передавала смальцю, то зовсім би по-іншому смакувало.
– А що це у тебе діти телевізор дивляться і в телефоні сидять одночасно? Це ж скільки світла мотає!
– Скільки-скільки ці штори коштують? Ти, що рук не маєш? Не могла купити тканину і сама пошити?
Я тільки киваю головою, бо сперечатися з нею абсолютно безрезультатно, вона буде стояти на своєму, а я тільки голос зірву. Але насправді. Я просто звикла.
Звикла, що не така народилася, не так вчилася, не за того заміж вийшла, тому тепер так і страждаю. Діти мої, якби я «нетака» їх не так виховувала, то, може б, і кращими виросли…
У нашій родині не прийнято просто обніматися, хіба при зустрічі і то, коли дуже-дуже давно не бачилися.
Якось вона попросила мене купити їй окуляри, бо старі зламалися, але сильніші, бо їй в тих не дуже добре видно.
Я прийшла робити замовлення і мене попередили:
– Дивіться, бо це ж не на базарі, що на око купуєте. Вашій матері може бути незручно в них ходити.
– Вона така, що легше зробити, як вона скаже, ніж переконати в іншому, – сказала я на це.
Бо це й справді так, треба зробити так, як вона хоче, хоч це буде й не правильно і вона вже в цьому переконається, але думки своєї не змінить.
Замовила я лінзи, замовила й оправу, бо там вже ручка зламалася і все це обійшлося мені в тисячу п’ятсот гривень, сума пристойна, але ж я себе переконувала, що вона буде мати якісні окуляри на довший термін.
Та зараз.
Приношу я їй ті окуляри, вона одягла, щось покрутила носом і каже, що вони їй не підходять, бо дуже різкі. – Але ж ви самі казали, щоб такі купити, – кажу їй.
– А звідки я знала, що вони мені будуть не добрі. Та ти не переживай. Я тобі віддам тих двісті гривень чи скільки вони там коштують?
Я мало не луснула…
– П’ятсот гривень вони коштують, – кажу я їй.
– Господи, – давай вона мені вичитувати, – Що ти за така людина? Та ж на розкладці на базарі можна купити за двісті гривень максимум, а ти мені такі дорогі купила та ще й до одного місця! Ніколи з тебе не вийде людської газдині! Отак все життя й проживеш на орендованій квартирі, як будеш отак грошима розкидатися!
П’ятсот гривень! Та то пів моєї пенсії! Та я можу місяць на ці гроші жити!
Вона ще довго голосила, яка я марнотратна і як це вона, така вся економна та правильна, таку доньку виростила.
– Я завжди була невисокої думки про твого чоловіка, бо він мало заробляє, але тепер бачу, що з такою жінкою багато заробити й не вийде! П’ятсот гривень! Подумати лишень! Та я завтра поїду в місто і куплю собі окуляри.
– Мамо, надалі тільки так і робіть, – лише й сказала я.
Така ситуація, коли я їй купую, якісь мазі, бо вічно скаржиться на коліна.
– Що ти купила? Я помастила і воно нічого не допомогло!
– Треба мастити кілька разів, – переконую я її.
– Яке? Воно як має допомогти, то допоможе одразу! Забирай!
Їй уже сімдесят дев’ять і я бачу, що ситуація з її характером тільки погіршується. Коли я думаю, що ж буде, як я не матиму до кого приїжджати, то в душі відчуваю лише полегкість і більше нічого…
Фото Ярослава Романюка.
