fbpx

Привезла я кавалера в село, десь глибоко в душі з сумнівом, чи чиню правильно, бо вже в першому шлюбі на ці граблі ставала.

Але наче міцний Дмитро, хоч вже п’ятдесята на носі. Тим більше, що сам він в село проситься та каже, що такої жінки більше ніде не знайде, тому мене й на хвилину лишати не хоче.

Зараз я міська пані, але кожну відпустку проводжу в селі у мами, за свої сорок сім років тільки пару років їздила на море, але там мені не сподобалося, я люблю відчуття дому, а оця метушня, купа людей, вигуки, дорога – то мені ще треба відпустку аби від цього відпочити.

З першим чоловіком у мене не склалося, хоч прожили ми чотирнадцять років, тато каже, що він з самого початку не пройшов випробування селом і я з ним погоджуюся.

Ще перший рік чоловік зі мною їздив до батьків допомагати, тим більше, що допомога від батьків була суттєва, адже ми заробляли небагато і ще й мали платити за оренду квартири, то вже на смачну їжу не так і вистачало. А далі пішли діти і вже треба було їх в село відвести і в селі зробити для них усі умови. Проте, чоловік тим не займався, казав, що то не його.

– Я не буду лізти в чужу хату, от як на тебе перепишуть чи на дітей, тоді й буду там щось робити.

Коли ж приходилося до роботи, то він міг посеред підгортання кинути мотику і піти геть, бо там я йому зауваження зробила, що він став на картоплю. Міг поїхати і залишити нас на полі з мішками картоплі, бо йому не дуже поштиво теща сказала щось чи тесть.

Та багато такого було за наше спільне життя. Мені тоді лице перед батьками лупилося, але що я мала зробити? Мовчки ставала до мішків чи лишалася ще на день аби все зробити.

Коли ж я верталася до міста, то мене зустрічав усміхнений чоловік і казав все забути, що було в селі.

– Давай не будемо сваритися, бо ж нема чого. Я тебе люблю.

Не міг він і грошей заробити в місті аби ми так часто не потребували продуктів з села, все у нього то колеги підсиділи, то керівництво не цінує.

Далі я вже сама їздила до батьків, а потім, коли у нього було дуже «спину зловило», то я застала його в нас з якоюсь панянкою.

Я зібрала речі і поїхала до батьків, а там і на заробітки. Ніколи не шкодувала про те, що так вчинила, бо тепер маю все і в село приїжджаю лише відпочивати. Бо й батьки вже старенькі та не тримають господарку.

Але вирішила я Дмитра таки перевірити, бо хоч ми лише починаємо зустрічатися, але я хочу знати, що у мене за людина під боком буде, чи не кине мене, бо йому важко.

Мама й тато нас гарно зустріли, все домашнє, а я й випитую, чи тітці Галі не треба підсобити з сіном.

– Та треба, якраз вчора покосили, – каже мама і дивиться на мене з розумінням.

– Підемо, Дмитре зранку обертати, – кажу я йому.

– Добре, – каже він.

Ранок, сонце припікає, оводи літають, піт капає з чола, але тримається мене Дмитро, а я лиш граблями фіть і фіть. Тітка не надякується і запрошує ввечері вже в копички брати.

– Прийдемо, – кажу я їй і на Дмитра поглядаю, а той аж зігнувся, але нічого мені не каже.

Так само й ввечері ми все скинули і гарно загребли. Бачу, що вже Дмитро йде за одним боком.

– Я тебе нині натру маминою настоянкою, – кажу я йому, – на ранок, як рукою зніме.

Бачу, що геть він з сил упав, але не нарікає – вже добрий чоловік, треба так само за нього хапатися, що я й зробила. Дмитро тепер сам мене в село кличе, бо полюбилася йому рибалка. І так живемо.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page