fbpx

Приїхала мама, вона не тільки не привітала доньку, не підтримала, натомість вимагала, щоб вона написала відмову від дитини, бо то для їхньої родини велика ганьба. «Чекатимемо дома тебе одну» – заявила категорично і поїхала додому

Кінець травня 1980 року видався надзвичайно спекотним. Євгенія прийшла на пари в легенькому платтячку вільного крою. Поруч на студентській лаві сиділа її подруга Юлія.

– Ти що – його на виріст купила? – критично оцінила обновку дівчина.

– Чому на виріст? Щоб легше дихалося, спекотно ж сьогодні, – трохи зніяковіла Женя.

– Та в аудиторії прохолодно, ти ж тремтиш уся, – зауважила Юля, але зразу ж відволіклася й стала гортати конспект. Женя також вийняла зошит і враз схилилася, схопившись рукою за живіт.

– Щось болить? Ці дні? – запитала пошепки Юля, бо професор уже стояв біля кафедри.

Дівчина ствердно кивнула головою. Лекцію вона майже не слухала, просто писала окремі слова, щоб подруга не побачила її розгубленості. «Шила в мішку не втаїш, – думала дівчина, маючи на увазі свою вагітність, – розказати все Юлі, та чим же вона мені зарадить? Дитинка вже так п’яткою в живіт упирається, що хтось може побачити ці рухи під платтям. Чи вдасться мені зберегти таємницю до кінця сесії, народити на канікулах і оформити академку?»

Спогади, що нахлинули на Женю, перенесли її у вересень позаминулого року. День був такий похмурий, що, незважаючи на ввімкнене світло, в аудиторії було темнувато. Коли замість уже немолодого професора зайшов молодий аспірант, щоб прочитати лекцію з античної літератури, у дівочої частини студентства засвітилися очі, і враз настала така тишина, що викладач аж розгубився від такої уваги.

Котрась із студенток порушила її, тихо, але кокетливо, процитувавши вірш Аполлона Майкова:

Чи довго радості сіяння

Осіяє темний світ?

З її легкої руки викладача згодом позаочі почали називати Аполлоном. Він і справді своїм грецьким профілем, хвилястим волоссям пшеничного кольору, тонкими рисами обличчя нагадував античну статую міфічного бога світла.

– О, бачу, аудиторія добре підкована в плані давньогрецької міфології, – відреагував Арсеній Михайлович, що очевидно, мав гарний музикальний слух.

Привітавшись і познайомившись зі студентами різних відділень філфаку, почав лекцію:

– Як бачите, антична культура надихала митців усіх часів і народів. А чи надихає вона сучасних українських поетів?

Жені, яка встигла зажити слави бунтарки, не тільки захотілося справити враження на молодого викладача, а й кинути йому своєрідний виклик цитатою з вірша замовчуваного тодішньою владою поета-шістдесятника, вірші якого розходилися між молоддю в рукописах.

Нема нічого важчого писати

поетові, як осінь – восени!

Та Аполлон накликав муз до хати,

і порядкують за столом вони…

– Ви знайомі з творчістю Володимира Підпалого? – він стишив вголос, запізно зрозумівши, що не варто було демонструвати свою обізнаність перед цією зухвалою студенткою.

На цьому діалог закінчився, бо студентка з іншого відділення запротестувала:

– Навіщо нам знати про українських поетів? Ви забули, з якого ми відділення? Тож читайте лекцію на загальнозрозумілій мові, інакше поскаржимось декану.

– І що вам незрозуміло? Ви ж не іноземні громадянки, щоб не розуміли рідну мову. Давайте проголосуємо, хто за українську.

Але дві студентки, побачивши ліс рук, все-таки помчали до декана. За ними вийшов студент українського відділення. Повернувшись, він передав слова декана: «Чого хоче народ – того бажає Бог». Якби знали хлопці-філологи, викладач і декан, чого це коштуватиме їм у майбутньому.

Спогади не відпускали Женю всю пару. У її конспекті був набір випадкових слів, а в душі послідовно відроджувався ланцюжок позаминулорічних подій. Арсеній Михайлович проживав в орендованій квартирі в сусідньому будинку вулиці, де винаймала житло Женя, тож не раз молодим людям доводилося разом спішити в університет.

З їхніх розмов про літературу, з любові до поезії зародилося і їхнє кохання, яке старанно приховували від сторонніх. Арсеній Михайлович, що скоро став для неї просто Арсеном, казав, що їхня завкафедрою під час прийому на роботу попереджала, щоб в ніякому разі не заводив стосунків зі студентками. Женя в свою чергу згадала, що вона, викладаючи українську мову, в побуті спілкується pосійською.

Арсен і Женя планували одружитися, тобто спочатку розписатися і поставити всіх перед фактом – ми вже сім’я, а згодом організувати весілля, запросивши його колег та її одногрупників. Та цим солодким мріям не вдалося так швидко здійснитись.

Причиною стало незадоволення ректорату Арсенієм Михайловичем за його членство в Товаристві української мови імені Тараса Шевченка, за підтримку студентського руху за рідну мову викладання для всіх навчальних дисциплін.

На відділенні української філології навчалося всього п’ятеро юнаків, троє з яких було поетами-початківцями. Якось хлопці повідомили однокурсницям, що вирішили перевестися на заочне і спочатку відслужити в армії, мовляв військової кафедри для них малувато.

Всі дивувалися, а Женя все зрозуміла, і в неї тривожно стиснулося серце: що буде з Арсеном. Виявилося, що й перед ним було поставлено таку ж вимогу. Якраз тоді дівчина відчула, що в ній зародилося нове життя, але Арсену поки що не казала, даючи йому можливість оговтатися від від тих викликів на килим і скерування у військкомат, що ставило жирну крапку на його науковій кар’єрі.

Після пар Юля напросилася піти з Женею до неї на квартиру за книжкою. Йдучи через скверик, дівчата присіли на лавку.

– Хочу тобі щось сказати. Але, Юлю, це велика-велика таємниця: я – при надії.

– Та бачу, що ти дивна якась останнім часом. І від кого? А що твої батьки? Що робитимеш далі? – посипалися запитання від подруги.

– Хлопець з нашого села, – всю правду Женя казати не хотіла. – Батьки ще не знають. Прийдеться академку оформити.

Шукаючи на полиці потрібну книжку, Юля побачила поставлену між ними світлину, де на майдані Рингпляц стояли поруч Арсен і Женя.

– О-о, а що тут робить наш Аполлон?

– То цілком випадково ми так зустрілися. Там, на Центральному, сама знаєш, ті нав’язливі фотографи, – Женя намагалася приховати хвилювання.

– Та знаю, знаю. – в голосі Юлі відчувалася недовіра й образа. – Це не через нього наших хлопців в армію забирають? Міг би зупинити їх, а не підтримувати. Тепер мені прийдеться Богдана з війська чекати.

– Але ж хлопці добру справу роблять. Правда на їхньому боці.

– Та кому потрібна та правда, – Юля вже не приховувала свого роздратування.

Літня сесія наближалася до завершення, ще один залік і додому. Женя переживала, якою буде реакція її строгих батьків, але тривожитися треба було з іншого приводу.

Чого остерігалася дівчина, те сталося: Юля видала її таємницю, ніби випадково, ніби ненароком прохопилася словом, і все ж…

За день до заліку Женю викликали в ректорат. На запитання – чому – була відповідь: про можливість подальшого навчання в університеті.

Заступник ректора допитувався про стосунки з Арсенієм Михайловичем, про чутки, що вона при надії, але в шлюбі не перебуває. Про Арсена дівчина, звичайно, все заперечувала. Але проректор, очевидно, не вірив і видав вердикт:

– Тільки зважаючи на ваш стан пропоную перевестися на заочне навчання. Зараз ідіть у деканат по обхідний лист.

У коридорі Женя побачила метушню, вловила запах ліків. Хтось говорив, що після розмови з проректором у декана, напевне, трапився інфаpкт.

Ввечері господиня квартири викликала до Жені швидку і послала телеграму на адресу батьків квартирантки.

Були важкі передчасні пoлоги, але хлопчик народився здоровий. Приїхала мама, вона не тільки не привітала доньку, не підтримала, натомість вимагала, щоб вона написала відмову від дитини, бо то для їхньої родини велика ганьба. «Чекатимемо дома тебе одну» – заявила категорично і поїхала додому. До дівчини навідувалася її добра господиня, якось вона принесла листа зі штемпелем військової частини.

Звичайно, то був Арсен. Женя попросила в медсестри ручку й аркуш, швидко відписала, попросила віднести на пошту.

Відповідь не забарилася. Арсен був на сьомому небі від щастя, писав, що забиратимуть її з пологового його батьки, й житиме вона в ними в їхній трикімнатній квартирі, місця на всіх вистачає. А рідні його – люди великої доброти, тож хай не переживає.

Коли синочок зміцнів, набрав достатньо ваги, коли можна було дитя до гpудей прикладати, на виписку приїхали свекри й забрали невістку з внуком до себе в один із райцентрів Буковини. Відслуживши, Арсен повернувся в рідне місто, влаштувався на роботу в газету «Вісник Буковини», був відповідальним за творчу сторінку часопису, а після проголошення Незалежності став головним редактором.

Євгенія викладала мову і літературу в місцевому технікумі. Крім сина Андрія, сім’я ростила доньку Наталю.

Час від часу з сусідньої області зі щедрими подарунками приїжджали батьки Жені, намагаючись хоч якось загладити свою вину перед донькою та внуком.

Надіємось, що любов і щастя й надалі панують у цій дружній родині.

Фото: Olesia Oleksandrivna.

You cannot copy content of this page