Приїхала моя свекруха із заробітків та не сама. Привезла вона із собою свого нареченого Івана Павловича. У Португалії вони майже рік разом прожили і вирішили уже в Україні своє майбутнє спільне життя будувати. Побули день, другий і підходить свекруха до мене із одним дуже дивним проханням.
Ми зі свекрухою овдовіли в один день сім років тому. Мені було важко, а їй ще важче, адже сталось те все у неї на очах. Я тоді думала, що вона й не переживе того, що на нас із нею звалилось. надто все було несподівано і важко.
Свекруха повернулась тоді із Португалії і я її не впізнавала, думала за ними піде, не переживе. Я все робила задля того, аби вона прийшла в себе. Добре, що дітки мої малі були і за ними догляд потрібен був, то вона от так за клопотами і турботами трішки забувалась. Минуло три роки, перш ніж вона більш-менш у себе прийшла.
Коли ж її стан трішки покращився, вона вирішила знову повернутись на заробітки. Сказала, що так їй легше буде, адже там не буде стільки предметів які повертають її до гірких спогадів. Та й мені вона хотіла допомогти. Я працювала, отримувала зарплатню, але вона бачила прекрасно наскільки ж нам важко.
І ось повернулась моя свекруха в Україну, та не сама, а з нареченим. Вони ще в Португалії разом жили і працювали, але вирішили, що з них досить тих заробітків, тому повернулись і вирішили будувати спільне майбутнє тут.
Побули вони день, два, аж тут дзвонить до мене свекруха і каже що прийде із важливим проханням. Справа в тому, що вона зі своїм нареченим надумали разом дім у передмісті столиці купувати і там же відкрити магазин. Вкладатись у справу вирішили спільно, свекруха вже на придбання будинку всі заощадження витратила, а тепер вона надумала ще й хату свою продати, аби внести свою частину за товарі і оренду приміщення під магазин.
До мене вона за підписом прийшла, адже дім її колись чоловіку моєму належав і ми з нею його практично навпіл успадкували.
— Ну його, – каже, – уже й покупця знайшла. Все одно жити там не зможу, усе минулим дихає. розпочну нове життя і забуду усе старе.
Я коли зрозуміла, що саме вона від мене хотіла так і сіла. Ну добре, ти закохана, аж рік його знаєш і щаслива, але нащо ж було все що маєш вкладати у дім за тридев’ять земель. А тепер ось, єдине що залишилось – дім свій і той продавати надумала. а що як не складеться?
Я того дому не будувала своїми руками, як вона. Я там по суті випадково власницею більшої половини стала, але ж мені все одно шкода. Там на віки все зроблене, ще ж і діти мої там жити зможуть, а вона хоче його позбутись. та й куди вона повернеться, якщо магазин не даватиме очікуваного прибутку, а Іван Павлович в Україні зміниться до невпізнання?
Я відмовила, пояснивши, чому я так роблю. Проте свекруха мене навіть не почула. Вилетіла із дому мого стрім-голов і сказала що такого від мене не очікувала. Телефонує вже третій день і просить погодитись, доводить, що то її дім і вона має повне право ним розпоряджатись.
Я вже й сама не знаю що робити. Слухати її постійні “пісні” уже сил немає. Дати згоду, хай робить, що хоче, адже воно не моє і мені без потреби, чи все ж стояти на своєму і зберегти свекрушин дім для неї ж? Але ж і відносини наші тоді зіпсуються геть, а я того не хочу.
Як бути? Прошу вашої поради, бо геть розгубилась.
Ніна В.
15,03,2023
Головна картинка ілюстративна.
