Що я хотіла сказати тим повідомленням… думала, що похвалюся, мовляв, дивися, яку я дитину без тебе виростила. Але такої відповіді я точно не очікувала, реготала як скажена…
Так, я мамі принесла в подолку разом з дипломом економіста.
Буває в житті таке, що от зустрічаєшся і все добре наче. Але варто лиш побути далі від коханого і розумієш, що нормального в цих стосунках дуже мало.
А далі знову магія – він біля тебе і переконує, що кохає без міри тільки тебе, а всі ті дівчата просто так, не варті й мого погляду. Казав, що не уявляє життя без мене, тож я зраділа, коли побачила дві смужки – тепер точно одружиться, бо ж я вже буду не одна, а з його дитинкою.
Ага.
– Ти що? Я не планую так рано ставати батьком! Ти геть без голови? Я думав, що ти найкраща серед усіх, а ти така сама. Пустоголова!
Що я пережила… Як батькам сказати? Що взагалі робити?
Впевнена лише в одному – якщо здається, що вас у стосунках не цінять – вам не здається!
Приїхала я додому з пузом, мама в плач, тато в крик:
– Що вже зробити, – каже мама, – То ж вже дитина, гріх на душу брати не будемо! Виростимо, а як така твоя доля, то так і буде. Зрозумій, що ніхто в нашому селі тебе з дитиною не візьме. Дівчат неодружених і красивих – море, а ти вже все, неліквід.
І отак почали ми жити: мама доглядає мою Алінку, а я на роботі. Біжу додому і все їй щось куплю, аж мама сварить:
– Вже ті іграшки нема куди складати, а ти все за своє. Краще б відкладала їй на навчання!
Проте, самі з батьком не можуть ні в чому відмовити – хоче морозиво – бери, хоче цукерку – на дві…
Вже моїй Алінці п’ять років, але в особистому житті, як і казала мама, все глухо. Від одружених я принципово залицяння не приймаю, а просто погуляти охочих багато, але я вже обпеклася, мені потрібен батько для Алінки, а не чоловік одноразовий.
На роботі у мене й вільні хвилини випадають, тому я час від часу й заходжу в соціальні мережі: на людей подивитися, бо себе показати не так вже й є з чим…
І видає мені мережа «Ви можете цих людей знати»… А там він… І ім’я його, і прізвище його, друзі спільні є, але фото немає.
І так мені захотілося йому показати, що от я не зламалася, виростила дитину і хай знає, що ні її, ні мене він не отримає більше ніколи.
«Вітаю, Артеме. Ось наша донька, яку ти більше ніколи не побачиш. Просто живи з цим».
Відправила і стала чекати відповіді.
«Дитина дуже гарна… Але як я можу бути її батьком, коли я вас ніколи й не бачив», – відписує мені той.
Я як уявлю, що відчув той хлопака, коли йому отаке повідомлення прислали, як почну реготати…
Відсміялася і пишу: «Вибачте, ви певно, однофамілець».
«Точно?» – написав чоловік і скинув своє фото.
«Точно», – написала я, на фото був чужий Антон, хоч і дуже симпатичний…
І отак ми почали переписуватися, далі зідзвонюватися.
Мені було весело з цим чоловіком, просто спокійно і весело.
Він першим запропонував зустрітися і я погодилася. Я вже знала, що Антон розлучений і не має дітей, дружина пішла до друга, а він залишився в місті.
Отак і зустрілися два розчарування в чоловіках і жінках…
– Слухай, давай вже познайом мене з дитиною, – каже він.
– А не зарано, – питаю я його адже ми лиш кілька разів зустрілися.
– Та ні, адже я ж її батько, – сміється він.
Алінка на нього дуже добре відреагувала і їй сподобалося, що тепер її любитиме не лише дідусь, але й ще один чоловік. А це означає вдвічі більше подарунків та морозива.
Фото Ярослава Романюка.