Приїхала я на гостину і намагаюсь же мовчати, очі закривати на деякі речі і рота не відкривати, коли проситься сказати. Таки я три дні себе стримувала, але на ранок четвертого, о шостій, як побачила ту картину, то вже й не витримала а все, як є сину і невістці вимовила.
У мене двоє онучок, хоча син має п’ятьох дітей. Чому так? Почати напевне треба з подій п’ятнадцятирічної давності, бо інакше мене не зрозуміє ніхто.
Оженився мій Матвій одразу, як останній дзвінок шкільний віддзвенів. Марина була старшою від нього на п’ять років і я не схвалювала такого поспіху, як і вибору сина.
Але, кохання і “мамо я дорослий”, хто там мене питав? За рік і онучка моя перша з’явилась. Однокласники мого Матвія в інститутах навчаються, а він на трьох роботах працює, аби виплатити дім, що вони взяли у нашому селі і забезпечити сім’ю.
Не довго та Маринка думала, а за рік після появи старшої онучки я вже була бабусею вдруге. Я як дізналась ту новину, кажу як є мало дому їхнього на запчастини не розібрала. Ну куди, пояніть?
Та от, не довго потішилась Маринка материнством. Спочатку сил у неї бракувало, потім уже підвестись не могла. І 25 їй не виповнилось, як провели ми невістку мою в останню путь.
От так і стала я мамою-бабусею для своїх онучечок золотих. Погодки, маленькі пташенятка, старшій ледь три виповнилось. Тут тільки мами треба.
Я опікувалась ними, виховувала, але сину казала постійно, що сам жити він не повинен. Одне діло я, а інше, як у дівчат мама з’явиться. Де ж знала, що він мене от так зрозуміє?
Одружився мій Матвій за чотири роки. Жінка із сусіднього села, але я її не знала. Так, як і перша дружина – старша від мого сина, та ще й мала трьох дітей.
Як я голосила, як просила не робити такої помилки. За першої жінки життя не бачив, так за другою і в гору не буде коли поглянути. Та син мій собі на умі. “Кохаю” і “не твоє діло, мамо”.
Онучок від мене забрав і поїхав жити із ними у прийми. Як вони там хазяйнували я не відала, бо не сила було навіть поглянути, так я сина свого шкодувала.
Та от, рік до року складався, живуть вони собі. Вже й я звикла якось до того, почали ми родичатись. Бачила я, що важко їм живеться, тож усе, що потрібно було для онучок намагалась купувати. Дівчата вже прямо казали що їм потрібно і я намагалась їм те дати.
Та от, як вийшла я на пенсію, то вже ж і не розженешся дуже на які покупки. Там порося, чи бичок які підростуть, то я все їм, онучкам моїм. Але ж то крапля в морі.
А це приїхала я на гостину до сина влітку. Саме вибрала картоплю, збула господарку, навезла гостинців, вирішила побути кілька днів.
Так мені було важко дивитись на руки сина мого, на те, як він працює без спочинку, але ж мовчала, бо навряд мене хто там мав зрозуміти.
Перший день, другий, а на третій о шостій прокидаюсь від якоїсь метушні. Дивлюсь, а онучки мої кудись збираються так зараня. Питаю що за подія і чую:
— Так на поле, бабусю. Перці підв’язувати, може баклажани збирати.
Я так і сіла. Тобто поле? Яке? Куди?
Виявилось, що мої онучки аби собі на телефони заробити їздили спочатку малину збирали, лохину, обривали стрілки у часника, а тепер от, перці підв’язують.
Я до сина:
— Що це таке? Як так? Чого твої діти не про навчання думають, а про роботу на полях?
— То не моє рішення, а їхнє. Хочуть телефони хороші і дорогі. А де мені грошей таких узяти, мамо? А наука? Я й без неї не так погано живу.
Приїхала я додому і спокою не маю, вирішила забрати дівчат до себе, бо не буде їм майбутнього у тій сім’ї.
Сестра мене соромить, каже, що я не повинна втручатись і що нічого надзвичайного у тому немає. Навпаки, добре, що онучки знають ціну усьому. В майбутньому їм знадобиться.
А я стою на своєму: нічого хорошого при такому татові і в такій сім’ї їм не світить.
Ну скажіть, хіба ж то я не права?
Головна картинка ілюстративна.
