Ніна за 10 років майже не змінилася. Зовні доглянута, моложава жінка, сам вигляд якої говорить про її забезпеченість, але в очах – суцільний смуток.
Вилила мені усю душу, додавши при цьому: «Зміни ім’я – і напиши, може, комусь наука буде. Та біда в тому, що ми вчимося на своїх помилках. Добре, якщо їх можна виправити, а якщо ні…»
Подругами з Ніною ми ніколи не були, на початку 90-х років деякий час разом працювали, але при зустрічах спільна мова знаходилася. Її чоловік, хороший інженер, коли вся промисловість фактично зупинилася, не зміг реалізуватися, а отже, й належним чином забезпечувати сім’ю. В хаті – cкaндал за cкaндалом. Саша все частіше почав приходити додому напiдпитку. Діти підростали, витрати зростали. Ніна все більше нарікала на свого чоловіка, хоча мама їй весь час повторювала:
– Дитино, потерпи. Ми і не таке переживали. Я в одному платті дівувала. Чорно робила, а що получала – копійки. Саша не мaтюкає тебе, дітей любить. Ну, не получається у нього зараз з роботою, дасть Бог, діла поправляться.
Але Ніну такі настанови втихомирювали лише на якусь годину. А далі нав’язливий черв’як знову точив її мiзки і розбурхував душу. Після зустрічі з однокласницею Лесею, яка повернулася з Німеччини, наслухавшись її захоплених розповідей про тамтешнє життя й заробітки, Ніна теж загорілася бажанням: «А чому б мені не податися за кордон?» Хоч як її мама не вмовляла не їхати, проте вона вхопилася за це, як за рятівну соломину.
***
Через два місяці Ніна уже пакувала валізу, вкотре переглянувши усі необхідні документи.
– Я тоді горіла таким бажанням швидше поїхати з дому, – пригадує моя знайома, – думала, зароблю грошей, обживемося, а головне – втру носа чоловікові, який мені не раз кидав: «Як така грамотна, то піди й зароби». Тепер зароблю, а ти попробуй без мене з дітьми. Хоча маму попросила наглядати за ними, бо вона у всьому любила порядок.
Ніна приїхала у відпустку через два з половиною роки. Вже тоді зрозуміла, що вони з чоловіком, як квартиранти у хаті – відвикли одне від одного. Діти, звичайно, горнулися, відчувалося, що їм бракує мами. Гостинцям раділи, але якось так боязко запитали: «Може, вже не поїдеш в ту Німеччину?»
– Пригорнула їх до себе, та й кажу: «Дітоньки, таку роботу, яка мені трапилася, знайти важко. Треба ще трошки попрацювати», – зітхає Ніна.
Син з донькою підростали, життя дорожчало, а їм треба то одне, то інше. А тут і усіляка техніка пішла в моду, мобілки. Дивись, вже й поступають. І цьому не було кінця. Приїхавши на випускний до доньки, почула новину, яка не могла не зачепити за живе: Саша живе з іншою жінкою, пити перестав, влаштувався на якусь фірму і непогано заробляє. Діти не жалілися на батька, казали, що їм допомагає. Мама з гіркотою докоряла: «Думала, здоpовий чоловік буде без жінки жити? Але зате тепер ти у нас багачка».
***
Ніна затялася сама собі наступного разу приїхати на машині – хай знає, що й без нього проживе. А для цього треба було шукати більш оплачувану роботу. Знайшла. До доньки навіть приїхати на весілля не змогла. А згодом на три дні відпустили пoxoвати маму. Цю втрату вона перенесла важко. Навіть хотіла усе покинути.
– І треба було. Що я кому доказувала, зараз сама не знаю, – зізнається жінка, ледь стримуючи сльози. – Там один німець клинки підбивав, але я бачила, що у нас нічого з ним не вийде, не хотіла лишніх клопотів. Та й зрештою не збиралася залишатися в Німеччині. Ось, думала, допоможу дітям квартири купити і буду збирати валізи назад. Спочатку Олі взяли, а оце приїхала синові Віті придивитися. Вітя мій уже підібрав непогану й не дуже дорогу. Ніби все добре.
– Чому тоді журишся? І справді, повертайся. Роботу собі якусь знайдеш, внуки підростають, надолужиш те, чого не могла дітям дати за тими заробітками, – додала, дивуючись, що їй бракує знову.
Ніна не втрималася і розплакалася. Ледве заспокоїлася. Помовчавши, сказала:
– А я тут нікому не потрібна. Ось уже тиждень вдома, з Олею за цей час спілкувалися дві години, а з Вітею – декілька хвилин. У них сім’ї, зайняті роботою, зрештою відчула, що вони від мене відвикли. Більш до Саші горнуться, а для внуків я взагалі чужа жінка. Для них бабусі – це мої свахи, які їх гляділи. Пішла до мами на мoгилу, виплакалася, хоч би вона жива була, рідна моя душа… Вона з гризи через мене і пішла так рано, а могла жити й жити.
***
Відремонтовану розкішну квартиру Ніна здала молодій сім’ї, щоб не стояла пусткою. Спакувала речі – і на своєму авто повернулася у Німеччину, де її теж ніхто не чекав. Там раз у тиждень зустрічалася з двома подругами – оце і все спілкування.
Зателефонувавши мені на Трійцю, привітала зі святом, побажала всього найкращого:
– Головне, щоб ти до останнього дня була комусь потрібна. Не треба мати багато, треба мати головне. А головне – родина. Маєш її, то бережи. Мамуня моя як у воду дивилася. У Саші й справді справи пішли непогано, принаймні, не бідує. Ми б тепер разом внуків гляділи, на свята дітей чекали б. У них є сім’ї, є родина, а я ніби не сама, але дуже самотня. Ніхто мене в цій німецькій квартирі не чекає і, напевно, ніхто не чекатиме й в Україні…
Ніна замовкла. Я зрозуміла, що вона pидає. Цю сумну тишу розірвала відстань дзявкітливим «пі-пі-пі…»
Зустріч з Ніною ще раз підтвердила мудрі слова: якби молодість знала, якби старість могла. На жаль, розважливість і поміркованість частіше непритаманні молодим. Саме на це нарікала Ніна, відкривши свою душу при зустрічі, а не бачилися ми, певно, років десять.
За матеріалами – Вісник.К, автор – Олеся ХАРЧУК.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!