Приїзду доньки і її нового чоловіка вся наша родина чекала, мов свята. Ну а чи жарт, моя Неля вийшла за італійця. У нього дім там величезний, Неля показувала, а в мене тут хата з дешевим ремонтом. Так ото за пів року готуватись почали із чоловіком і все до ладу доводити. Навіть двір плиткою вистелили, добре, що сусідка грошей позичила. Але, хто ж знав, що той Джованні нас усіх аж так розчарує.
Неля – наша старша доня. Дуже дівчина толкова і роботяща. Неля – моя найперша помічниця завжди була. Я поки на роботу, а вона ж і за дітьми нагляне і їсти зварить і худобу попорає. Її однолітки ганяють вулицями без толку, а вона кожної миті при ділі. У 12 уже такі хліби пекла, що я брала на роботу і не вірили дівчата, що ото дитина може вимісити.
Звісно, що жили ми не надто багато, адже четверо дітей то не смішки. Одягнеш усіх, нагодуєш, до школи збереш, та вже можна і торбу жебрацьку брати, бо ж ні копійки не залишається.
Саме тому, ми доньку вчити і не змогли. У нас жінки із села на роботу в Польщу їздили, то вона одразу після випускного із ними подалась. А що вона молода і дужа мала робити вдома ціле літо?
Так ото відтоді вона вдома майже і не жила, їздила із однієї роботи на іншу із подругою. В Польщі була в Фінляндії і Чехії. Скрізь їй раді, адже вправна, до усього береться, робота так і співає у її руках.
Ну а останні п’ять років вона в Італії жила і працювала. Там прибирала і в кафе підробляла. Якось, ото в неї із господарем кафе і сталась любов. Зустрічались довго, я вже навіть перейматись почала, на що воно схоже і чим скінчиться. Аж ні, таки покликав під вінець.
Розписались вони і оце приїхати надумали, аби з документами тут лад навести. Донька попередила заздалегіть, то ми із чоловіком хоч час мали привести трішки дім до ладу. Ми ж як у селі собі люди живемо – дешевенький ремонт, меблі старі, але цілі і те добре. А тут такий гість.
Ми ж усе переробили і дім оновили. Добре, що оті що донька відкладала гроші які були, а що й позичити довелось. Заголом, зустріли гостя не червоніючи. Не Італія, але й не хлів.
Привіз нам зять гарних гостинців: чоловіку бритву дорогу і набір такий для бані хороший. Мені подарував чемодан із виделками різними ложками, я дивилась, то такі по 15 тисяч нині у нас. Ми йому і хліб і сіль і стіл наїдків повен.
Знаєте, я дуже велику надію мала на доньчиного чоловіка. Ми ж люди не надто багаті. Думала підсобить, хоч чим. У чоловіка Волга стара з місця не зрушиш, та й отоплення у домі потрібне. Мені думалось, що він хоч чим допоможе, або запропонує.
Однак, сеньйор з Італії, ходив, щиро посміхався, усьому дивувався, фотографувався, та й усе на тому. Знаєте, ми із тими ремонтами у борги залізли, то я не мала вибору. Звернулась таки до доньки, пояснила що і як. А вона мені каже, що вже не так усе є, як було, коли вона на заробітки їздила. Мовляв, тепер вона заміжня жінка, а італійські чоловіки не розуміють, чого то треба передавати гроші зароблені батькам і рідні.
— Мамо, ти не ображайся, якщо матиму змогу – сто євро передам, але так, як було уже не буде. Тепер ми у кафе разом працюємо і бюджет родинний у нас спільний.
От так вони і поїхали. Донька на останок 20 євро вручила і все на тому.
Я за Нелю свою дуже рада, вона в житті гарно влаштувалась, але хіба то означає, що тепер вона нам не дитина? Невже перстень на пальці примушує забути про нужди батьків і рідних? Навіть посилок і тих не бачимо, я вже не кажу про якісь гроші.
І знаєте, вона ж тепер і спілкується із нами знехотя. Стала рідше трубку брати і більше відмовчується. На всі мої прохання одна відповідь: “ситуація змінилась”.
Італієць чоловік, а ми тепер і не батьки. От які нині діти.
Головна картинка ілюстративна.
