Я розійшлася з чоловіком десять років тому, не захотіла жити з тим, кого не люблю, а він все ще намагався мене повернути, бо ж як так, йому зі мною зручно, а я щось собі вигадала.
Я тоді думала, що знову відчую ті емоції, як колись, що буду дихати на повну і кожен день буде наповнений чимось хорошим. Але ні, такого не було, кожен день. Як і до того, був наповнений дрібницями, які відтягували на себе дорогоцінний час.
Я й обстановку міняла, коло знайомства розширювала, зовнішність міняла, стиль також, але не було нікого, з ким би хотілося бути поруч.
З хорошого – то я собі заробила на квартиру. Але я там була одна. У дітей свої інтереси, у мене свої, інколи пересікаємося на свята і все.
І ось тут зустріла нарешті того єдиного і не повторного – Євген. Просто бездоганний чоловік, любить мене і вже просить пожити у нього, щоб притертися характерами.
– Сподіваюся, ти не маєш нічого проти, бо у мене кішечка Мартуся є, вона дуже лагідна і мила, певен, що ви подружитеся.
І ось тут почалося… Я була готова до красивіших і молодших суперниць, але тут я виявилася просто безсилою!
Кішка мене не визнавала і не просто не визнавала, а підтверджувала це калюжами у мої тапках! Євген ніжно відчитував улюбленицю і пояснював, що я тепер з ними житиму.
– Мартусю, так не гарно, Наталя з нами житиме і ти маєш її гостинно прийняти.
Чуєте? Мене має прийняти кіт!
І вона не приймала. Серед ночі залазила на ліжко і сідала мені біля голови, чи в ногах, скакала з вікна просто на мене і я аж підскакувала з несподіванки і так само в несподіванку ставала кожного ранку.
Я так більше не могла, а Мартуся підвищувала ставки: вона жалібно нявчала і бігла з усіх ніг до Євгена, коли той приходив з роботи.
– Наталю, чому ти Марті не насипала корму – ти ж цілий день вдома!
– Он повна тарілка!, – виправдовувалася я, – я не винна, що вона не хоче їсти, коли насипаю я!
Я розуміла, що кішка мені не рада і не розуміла чому, адже я не погана людина і тварин люблю, а вона навіть не дається погладити і з моїх плащів поробила казна що своїми кігтями.
Може, ви мене й не зрозумієте, але я таки одного дня наважилася відкрила двері на вулицю…
Але Марта, яка до того гасала по хаті, мов ужалена на двері лиш подивилася і пішла знову в шафу до моїх плащів.
Євген мав їхати у відрядження і я замислила кардинальні зміни. Тільки він за поріг, як я Марту на руки і в готель для тварин.
– А що сталося, – спитали мене там працівники.
– Онуки не переносять шерсть, – кажу і мило усміхаюся.
І вся щаслива вернулася додому прибирати всю квартиру і готуватися до зустрічі коханого.
Євгена зустріла щаслива жінка і квартира без запаху, хіба пахло смачною їжею. Він мене поцілував, а далі за Мартою, бо приніс їй нову іграшку:
– Щоб від твого одягу відстала, – каже.
– Коханий, вибач, але я виносила сміття і забула закрити двері, а Марта й вискочила…
Євген навіть на стіл не глянув, а кинувся шукати Марту…
Він клеїв оголошення, гукав її не один день, почав до мене огризатися. Що я таке вчинила. А він ту кішку дуже любить, вона з ним вже купу років і є частиною родини.
Я вирішила піти від нього, бо як так? Хотіла й про Марту забути, але вирішила, що таки її віддам. Прийшла в готель, Марта була вже геть не та, що колись, та ми обидві були не ті. Я її на руки і Євгену віддала.
– Бери і прощай.
– Євген так зрадів кішці, що й не почув, як я попрощалася.
Отак і скінчився мій роман через якусь кішку.
А потім Євген прийшов до мене з букетом і дякував за знахідку та просив вернутися, бо Марта змінилася, він певен.
– Думаю, що рятівниці вона вже не буде надокучати.
Я прийшла без особливої надії, але Марта почала тертися біля мене, далі муркотіти… Не знаю, що, але вона вже не випробовує моє терпіння і стала мов шовкова. Я не можу пояснити собі такі переміни, а ви як гадаєте що ж сталося?
Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
