fbpx
Історії з життя
Раптом, як блискавка із-за хмар, мозок прошила здогадка: років 20 тому до редакції зверталася жінка, яка розшукувала рідних. В неї були такі ж сині очі й такі ж коси, кольору воронячих крил

Йдучи через купейний вагон пасажирського поїзда, на який заледве встигла купити останній квиток, я встигла задуматися, з ким доведеться подорожувати майже добу.

Знайшовши своє купе, привіталася з моїми супутницями. На щастя, це були самі жінки приблизно одного віку, хотілося б сказати, бальзаківського, але, очевидно, що вже вийшли з нього, або просто в кожної життя було нелегке й наклало свою печатку переживань і тривог.

Чомусь ці поважні пані були такі задумані, що важко було розпочати розмову і познайомитись. Здавалося, що кожна воліла б їхати одна, щоб побути наодинці з собою й додумати свою думу.

– Та-ак, – подумалося мені, – не пощастило, сповіді цього разу я не діждуся, щоб задовільнити свою журналістську душу. Ну що ж, пограю також у мовчанку.

Хоч нас ніхто не проводжав, кожна втупилась у вікно, ніби звідти їй махали «па-па» й посилали повітряні поцілунки. А я взялася непомітно розглядати цих несміян.

О, так це тут зібралися пори року: я – жінка Літо, така весела, компанійська, а ось та, що біля вікна навпроти, то жінка Зима, зі світлим обличчям і чорним, як вороняче крило, волоссям, такими ж виразними чорними бровами, і, о диво! синіми-пресиніми очима, і вона мені когось нагадувала, а поряд з нею – русява кароока Осінь, біля мене – Весна, справжня рум’янощока білявка, схожа на розквітлу яблуню, і таки наймолодша.

Найпершою “здалася” Осінь. Мабуть, стомилася її шия довго розглядати такий «рідний» для неї осінній пейзаж, вона повернула голову і запитала мене: «Ви також до Львова?».

Відчувалося, що запитання через оте «також» дещо збентежило, бо дотепер, крім «добрий день», не промовили ні слова, так були зайняті розкладанням своїх валіз і сумок, так зосереджено розглядали перон і всю залізницю, але жодна не подала вигляду, що здивована.

– Які виховані, які недоступні. – іронічно подумала я. Але «поїзд пішов» завдяки цій красуні Осені, тож треба брати ініціативу в руки й розворушити цих дам.

– Так, – коротко відповіла я і зразу ж представилася: Оксана, а Ви?

– Дуже приємно, Софія, а Ви? – звернулася Софія-осінь до Зими.

– Мар’яна, – більше від вихованості, а не від бажання спілкуватися, холодно відповіла Зима, аж морозцем потягло.

І знову мене збентежила її схожість з кимось. Але з ким? – запитання мозолило мій мозок.

– Надія,- задзвеніло поруч мене весняним струмочком і додало всім більше легкості й довіри, – я їду до батьків, вийду скоріше.

– Яке це щастя – мати батьків, бути дитиною, донькою для тата й мами, – в голосі Мар’яни відчувалися нотки болю.

Ніхто не сподівався, що ця замкнута в собі жінка-Зима скаже щось більше, крім свого імені. Кожній хотілося сказати: «а я від своїх батьків повертаюся», «а мої до мене приїжджали», «а мої живуть близько від мене, тож щодня бачимось». Але кожна промовчала, чекаючи, чи продовжуватиме Мар’яна.

– Я – вихованка дитбудинку, все життя чекала, що якось приїде і забере мене додому мама, а дома чекатиме тато, – тихо сказала жінка і додала: «Вибачте, що я тут зі своїми спогадами, мабуть, настрій вам зіпсувала».

– Та ні, – навперебій заговорили всі, – мабуть, у кожної з нас якась невесела історія, і почали заспокоювати, мовляв, хочете, поділіться з нами, всяке в житті буває, в кожної не тільки білі смуги були.

– Добре, якщо бажаєте. Сьогодні я припинила всякі пошуки рідних. Куди тільки не зверталася – безрезультатно, якраз повертаюся з Києва. Та я сама вже – мама, мама єдиної, майже дорослої донечки. Ось вийде заміж, дасть Бог, – і знов залишусь сама, – сумно закінчила вона.

«Як би це делікатніше запитати про батька її доньки?» – запитання зависло в повітрі, жодна з супутниць не відважувалася вразити цю засмучену жінку. Але вона сама відчула, що має завершити свою невеселу сповідь.

Тим більше, що супутниці виявилися напрочуд милими жінками, здатними на розуміння та співчуття без принизливого жалю.

– Був чоловік, але розлучилися. Та й хто б витримав таку неумійку, як я. Нічого мене в дитбудинку не навчили. Не щастило мені бути усиновленою, не пощастило бути гарною дружиною для чоловіка, що потребував такої уваги: спекти-зварити смачно, попрати-порасувати вчасно, прибрати швидко, – Мар’яна тихо засміялася, щоб приховати незажиту рану від образи, – щоправда, батько він гарний, з дочкою спілкується, допомагає, мене вважає непутящою мамою, доньку переманює до себе. Що ж, мабуть, я заслужила таке ставлення.

– Ой наговорюєте на себе. Коли я вийшла заміж, то нічогісінько не вміла, не одну страву зіпсувала, стільки продуктів перевела, і це при тому, що була в невістках, – почала сповідатися Софія, – тепер намагаюся передавати свої кулінарні вміння доньці, щоб не опинилася в такій ситуації, як я. Бо моя мама була дуже зайнята на своїй посаді головного бухгалтера, на мене часу не вистачало, тож виростала самостійною, а в родині чоловіка швидко опанувала кулінарні й кондитерські премудрості, – розсміялася вона, згадавши перші роки заміжжя.

Спілкування непомітно переходило в більш веселе русло. Це мене втішило, бо є така жіноча риса: якщо якась розказує про сумне, то давай і я буду вишукувати щось таке в житті, щоб доказати: ти не одна така зі своїми проблемами.

– Цікаво, як Ви проходили те навчання? – запитала я.

– А дуже просто. Розмова зі свекрами була короткою: «Несмачно, кажете, готую – то навчіть, купіть мені книгу з кулінарії, або пошліть на курси. Я університет з червоним дипломом закінчила, то що мені важко борщ навчитися варити і пампушки пекти?» Свекри аж роти пороззявляли від моєї сміливості, побачивши, що я – Мотря з «Кайдашевої сім’ї», а не покірна Мелашка.

– Ось Ви, пані Мар’яно, страждаєте, що не зазнали батьківської ласки й турботи, а я не зазнала материнського щастя, – поділилася наболілим Надія, повернувши розмову на мінорний лад. – Ми з чоловіком категорично не хотіли жити біля батьків, ні моїх, ні його, хоч вони дуже гарні люди, мріяли про власну квартиру, поїхали на закордонні заробітки. Накопичували кошти на кращу, а потім ще на кращу квартиру. Жінка зітхнула. зробила паузу й продовжувала:

– Коли, нарешті, в нас було все: житло, автомобіль, депозит у банку, задумалися про потомство, задля якого були всі наші зусилля. Але народити дитину нам так і не вдалося. Обстежувалися, я  лікувалася – даремно, – сумно закінчила Надійка, яка раніше видалася мені такою безтурботною і щасливою.

Мар’яна вхопилася за цю нитку розмови: «Надю, а Ви не задумувалися про …»

– Про всиновлення? – Надія закінчила фразу, – Так, звичайно, якраз закінчуємо цей нелегкий процес. Їду до своїх батьків, щоб утішити їх звісткою, порадитися. Вони ж так мріяли про онуків.

– Які ви молодці! Якби ви знали, як кожна дитинка в притулку чекає тата і маму!

– А ми з чоловіком якраз і переконалися в цьому. З самого початку домовилися, що візьмемо ту дитинку, яка до нас першою підійде, незалежно,  хлопчик це буде, чи дівчинка. Наші погляди зустрілися з очима чорнявого хлопчика, сумнівів не було ні в мене, ні в чоловіка, він – наш. Якщо виявиться, що з нас гарні батьки, подумаємо про всиновлення дівчинки.

– Або народите свою, стільки таких випадків знаю, – сказала Мар’яна.

В купе запанувала тиша. Кожна спочатку задумалася. А потім стала чекати наступної сповіді. Залишилася я та Софія, яка лише трохи відкрила завісу свого життя, але вже уявлялася просто щасливою жінкою, дружиною, мамою, тож нічого особливого від її розповіді не очікували.

Мені нічого було сказати про своє життя, тобто ніяких фактів, крім філософських роздумів. Адже я незаміжня й незалежна, бо ніколи не хотіла ні сім’ї, ні дітей, прагнула бути вільною від обов’язків і клопотів.

Але я завжди цікавилася життям родин. Щасливі сім’ї були подібні одна до одної, а нещасливі – були нещасливі по-своєму.

Працюючи в часописі «Селянка», я очолювала рубрику «Ластівчине гніздечко», писала про жіночі долі. Переживала кожну, брала близько до серця, але й знаходила підтвердження своєму переконанню не виходити заміж.

Софія вирішила зробити перерву нашого серіалу і пообідати. Знову всі зосереджено витягали свої припаси, при цьому вже роздумуючи про чужі долі. Так як я найменше переймалася своїм харчуванням, тож швидко виклала бутерброди і фрукти, а сама непомітно спостерігала за Мар’яною, намагаючись зрозуміти, кого вона мені нагадує.

І раптом, як блискавка із-за хмар, мозок прошила здогадка: років 20 тому до редакції зверталася жінка, яка розшукувала рідних. В неї були такі ж сині очі й такі ж коси, кольору воронячих крил.

Вона мало що пам’ятала: дорожньо-транспортна пригода, нібито була при надії, неначе був з нею чоловік, потім народжувала, потім вона в лікарняному халаті довго-довго кудись ішла, поки не опинилася в невеличкому містечку, де натрапила на добру самотню бабусю, яка взяла її до себе в однокімнатну квартиру. Вона в неї живе, намагається щось згадати, але все даремно. Можливо. редакція допоможе з’ясувати.

Я з нетерпінням чекала закінчення розповіді про щасливе сімейне життя Софії. Вони з чоловіком через кілька років переїхали від його батьків в інше місто. За той час, що проживали разом, встигла щиро полюбити їх, і вони прив’язалися до невістки, хоч свого сина просто обожнювали, але він зовсім збайдужів до них.

Ось вона повертається від них сама, хоч вони дуже хотіли побачити сина, вдають, що повірили в її чергову вигадку про його надзвичайну зайнятість. Тепер вона думає-гадає, як достукатися до серця чоловіка, щоб навідався до батьків, був до них більш уважним.

Дочекавшись закінчення Софіїної розповіді, я задумалася,  чи казати Мар’яні про свою здогадку, щоб не дати їй марну надію.

І все ж наважилася розповісти їй про незнайому жінку, пообіцяла своїй новій знайомій посприяти в нових пошуках, якщо вона сама цього бажатиме.

Але це вже інша історія.

You cannot copy content of this page