fbpx

Раптово на порозі виросла Степанова секретарка Зоя, жінка років тридцяти, не більше. Вродлива і мені здавалася приємна: – Степан Васильович забув якісь документи, – спитала я її

Де мої вісімнадцять… Я б тоді точно маму послухала, а не повторювала як папуга:

– Я його кохаю, він таки гарний!

А мама вже тоді бачила все наперед, мов провидиця, та хіба мене можна було перерадити?

Це тепер я вже розумію, що женися він на нашій родині, а не на мені. В ті часи визначальними були не статки, а зв’язки, а у мого тата, директора заводу, їх було достатньо.

Спочатку мій Степан працював бригадиром, далі вирішив стати депутатом і мій батько йому в усьому допомагав.

Навіть розпад союзу не позначився на нас сильно, навпаки, Степан вибрав правильну партію і почав бавитися в великого патріота та роздавав бабусям подарунки.

Отак його й вибрали в обласну раду, а там він вже міцно осів і всі ці роки владарював.

Я ж тим часом десь через років п’ять скинула рожеві окуляри та зрозуміла, що єдине моє щастя – це діти. Їх у нас було двоє.

Ми вибудували великий будинок, обвели його високим парканом, накупили машин і жили горя не знаючи.

Правда, це все було записано на моїх батьків, бо Степанові швидко відійшли у засвіти, так і не побачивши кар’єрного злету сина.

Видали ми заміж дітей, так само купили їм квартири та машини.

Особисто я чекала, коли з’являться онуки аби їм дарувати тепло свого серця, бо з чоловіком ми давно лише ввічливо віталися.

Але дочекалася я іншого.

Раптово на порозі виросла Степанова секретарка Зоя, жінка років тридцяти, не більше. Вродлива і мені здавалася приємна:

– Степан Васильович забув якісь документи, – спитала я її.

– Ні, я хочу з вами серйозно поговорити, – сказала вона, – Справа в тому, що вже кілька років ми з Степаном … разом. Знаєте, він чекав, коли діти вийдуть заміж аби не було якихось непорозумінь, а потім він мав від вас піти. Але ж ви чомусь вперлися і його не відпускаєте. Навіщо вам чоловік, який вас більше не любить?

Ай справді, задумалася я, навіщо мені такий чоловік?

Чи не вперше за шістдесят років задала собі це запитання і просто не могла знайти відповіді.

– Ви праві, Зоє, – сказала я таким спокійним голосом, що й сама не сподівалася, – Не потрібен… То ж давайте підемо і складемо його речі, щоб він міг з вами жити в щасті і радості.

– Як речі?, – не на жарт розхвилювалася Зоя, – Степан казав, що ми будемо жити в цьому будинку, як тільки діти одружаться і роз’їдуться…

– Ага… А ще чим ви маєте з усього цього володіти?, – так само спокійно питаю я.

– Ну… Він казав, що ви будете жити в квартирі, яку він вам купить, а ми будемо жити тут, бо ж це все – його праця і він не збирається це залишати…

– Все вірно, Зоє, все вірно, його праця. Аякже… Я й забула… Що ж робити?, – питаю її.

– Давайте я вам допоможу скласти ваші речі, – запопадливо каже Зоя.

– Ой, пам’ять моя дірява, вік вже мене підводить, – кажу я.

– Та нічого, ще ви не погано виглядаєте. То йдемо ваші речі збирати, – так само з надією каже Зоя.

– Та, ні, йдемо збирати Степанові.

– Але ж ви самі сказали, що це все його!, – урвався терпець жінки.

– Так, це все його, але записане на моїх батьків, – сміючись сказала я і просто підскоком, що дивно на мій вік і комплектацію, пішла збирати речі Степана.

Зоя так і стояла з роззявленим ротом, коли через кілька хвилин не заїхав на подвір’я Степан. Той одразу зрозумів, що курс партії змінився, бо ж він політик зі стажем, та побіг мене перепрошувати і запевняти, що він цінує лише мене, а це таке собі, непорозуміння.

Я дивилася в його щирі очі і таке ж щире розкаяння, і аж просльозилася…

– Степане, йди по-доброму, бо інакше кілька дзвінків у пресу і ти не матимеш не лише майна, але й посади.

Що ж, виявляється, життя й в шістдесят тільки починається!

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page