Отож, Андрій жив зі мною у квартирі моєї мами, мама також з нами жила, але вона була жінка завжди добра і поступлива, тому до зятя претензій не мала, а, коли він гримав дверима навіки, то бігла мене вмовляти його вернути:
– Ніно, йди мирися, що люди скажуть – місяця не прожили!
– А мені все одно, – казала я.
– А мені ні, бо скажуть, що то все через тещу! Ти про мене подумай.
І я важко зітхала, але на наступний день йшла миритися до свекрухи. Далі мені ще від неї треба було вислухати лекцію, як з її сином поводитися і щоб надалі я не сміла перечити її дитині.
Отак ми жили і двоє дітей привели на світ. Діти росли. Андрій гримав дверима, мама просила за себе і за дітей, а я йшла миритися…
Десь років через десять Андрій вже їздив до матері, бо дробився до нової автівки, а ми й далі були ще з тим ремонтом, що мама й тато робили.
Два плюс два я склала лише тоді, коли мама потрапила в стаціонар і потрібні були гроші. Ми з мамою наші зарплати об’єднували і виділили на господарство та на чорний день, Андрій давав певну суму, не всю, бо казав, що я не вмію грішми розпоряджатися. І ось ми свої всі гроші використали і я попросила чоловіка допомогти. Він впирався, як міг, суперечка така була, що я думала він встане та піде до матері, бо зазвичай і менші слова його спонукали до подорожі.
А тут собі сидить і каже, що грошей нема. Я тоді з тих нервів перерила пів хати і не знайшла його грошей.
– Де гроші?, – спитала я його.
– В надійному місці! Я як знав, що ви й до мене доберетеся.
– Де? Вже вставай та поїхали! Якщо мамі стане гірше, то я за себе не ручаюся.
І куди ви думаєте ми поїхали? До його мамці…
А далі я й зрозуміла, що він найчастіше розпушував хвіст, коли був день зарплати! І так він матері відвозив гроші на сховок, а своїй родині виділяв добре, якщо десятину.
Ми з мамою практично його всі ці роки годували, а він нам влаштовував такі показові виступи, розплачувався за нашу доброту.
Звичайно, що свекруха в крик, чого це я на синочкові гроші рот відкриваю.
– Бо мама моя в лікарні, вона вже десять років сина вашого годує і обпирає, то її треба на ноги поставити!
– Ну, вона вже не молода, як Бог дасть – так буде, – гне своє свекруха.
– Як з вами подібне буде, то теж так казати. – спитала я.
– Чого ти одразу така? Не можеш якось лагідно, а все напролом. Та дамо кілька тисяч не переживай, – пішла вона по гроші.
Назад ми їхали мовчки, я мріяла про те, лиш би мама була зі мною, бо без неї я не справлюся з цим усім.
Так Бог і дав – мама зі мною, як і діти. Чоловіка я подала на аліменти. Бо так вийде дешевше, ніж його годувати і нерви собі тріпати.
Мати його спочатку дуже тішилася, але далі свекор сказав, що таких хитрих він добре знає і як хоче з ними жити, то хай і грошима вкладається в родину.
– Тату, я й так аліменти плачу, – казав Андрій.
– То треба було шанувати родину, а не бігати до матері під спідницю, – відказував свекор.
Я це знаю, бо свекор приходить до онуків і вони гарно з моєю мамою спілкуються. Інколи я думаю, що було б добре, якби він у нас жив і хто його знає чи й так не буде.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота