fbpx

Рідна сестра таке зробила на роковини по моєму чоловікові, що я не можу повірити, що таке може бути і ще й сміє переді мною виправдовуватися: – Та Галі вже тридцять, я й забула про те, коли там у тебе Федька не стало!

Не скажу, що ми з сестрою надто близькі люди, бо завжди була між нами якась конкуренція за увагу мами, за фінанси тата, за те, в кого що краще. Вона вийшла заміж в місто, а я залишилася в нашому селі і заодно вже й наших батьків доглядала, а вона була з тих дітей-гостей, яких батьки весь рік чекають, дають їм повну машину продуктів, тішаться ними, немов королями, а далі знову цілий рік сумують.

Скажу, що такі наїзди Олени я переживала тяжко, бо я мамі помагала город і садити і збирати, а вона отак все віддавала їй запросто, бо та не могла приїхати в яку суботу і помогти матері. Не дуже й далека дорога – сімдесят кілометрів, можна добратися, якщо хочеш.

У мене в самої життя, як у всіх – серце віддала дітям, а чоловік так, збоку був і наче, як в тій казці про лисичку – під ногами плутався.

Як були у нас почуття колись, то десь воно все ділося за стільки років, може, у кого по-іншому, а я кажу, як у мене є. Є чоловік – добре, а нема – ще краще.

То так я собі думала, поки Федір не захворів. Здавалося, що все я по господарці роблю сама з дітьми, а потім виявилося, що навіть до дрібничок його руки доходили – чи то вкосити корові, чи курей закрити, чи гусак на даху поправити.

Просила в Бога аби мені ще його хоч рік потримав, бо без нього було в хаті порожньо. Але ж ні.

Сестра приїхала на церемонію, нічого не кажу і якісь навіть гроші дала, але то все було як в тумані, бо я не знала, як жити без Федя, так наче ти позбувся якої частини тіла.

Боже, скільки я йому тепер на могилі розказую, що за життя з ним так не щебетала, а тут про все – що діти будуються, вже онуки великі та в садок йдуть чи школу, що садила чи варила, що думаю про погоду і все інше.

Стежку я до нього протоптала за цей рік і вже думала, кого ж я маю на роковини кликати, бо то не так просто, адже треба звати й родину і тих, у кого ти була на поминках.

Отак я собі складаю все в голові, як дзвінок від сестри. Я й зраділа, що заодно їй скажу, що вона має до мене прийти та що купити в місті, що я тут в селі не зможу. Бо ж у місті можна й дешевше знайти, а тут такі націнки.

– Слухай, Любо, – каже вона мені, – Тридцятого я тебе чекаю на весіллі в своєї доньки! Ти уявляєш?! Нарешті дочекалася і вже думали ми, що ніколи її не спровадимо, але Бог добрий! Так що дай мені номер своїх дітей, щоб я їм зателефонувала, бо не хочу на вас витрачати листівки, вони зараз дуже дорогі, а то все гроші коштує. Ти собі не уявляєш, яке тепер все дороге! Так, що я вас обдзвоню і все буде добре.

– Олено, – нарешті змогла я втиснути слово, – Тридцятого у нас рік за Федем.

– Та ти що, – каже байдуже сестра, – Ти не можеш посунути дату наперед? Ну, щоб ви до нас приїхали?

– Як ти собі це уявляєш, – не витримала я, – це все дуже серйозно!

– Яке серйозно? Дала попу гроші і він відспіває на коли треба, а у нас ресторан замовлено на пів року наперед!

Я кинула слухавку. Звичайно, що я нічого не перенесла і не пішов ніхто з нас на весілля, а сестра образилася.

Як вона взагалі посміла?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page