Марина Олегівна чекала цього вже кілька років. Терпляче чекала і мріяла, що, як тільки зостанеться сама, нарешті наведе лад і в своїй долі. Інколи заводила розмову з сином: «Шукай пару!..».
Ставши вдовою у двадцять дев’ять, вийти заміж удруге не наважилась: як це сприймуть її троє дітей? Довела їх до розуму, вивчила. Знаходила собі цікаву роботу — то екскурсоводом, то літредактором; заводила не менш цікаві знайoмства, і так минали роки. Самота її не обтяжувала, бо вже й не уявляла поруч себе когось. І так було, поки не «стукнуло» п’ятдесят. Відбула ювілей — задумалась: а як далі?
І стало здаватись Марині Олегівні, що коли нарешті будуть прилаштовані всі діти, то й до неї навернеться доля. Дочки вже позаводили свої сім’ї, у меншої, бідовішої, вже й дитятко з’явилось.
Про особисте щастя їй якось і думати страшно — помагай дітям, бав онуків, ото й твоє. Але ж ні, млоїть щось під серцем, тугу нагонить, сон забирає. Хочеться Марині Олегівні любoві — пізньої, гарної, справжньої, на яку колись махнула рукою. Десь же має бути той, хто розбудить її серце і стане рука в руку, аби в злагоді й ласці перейти разом осінь життя…
А син Ярема все парубкує, книжки читає-почитує. Несміливий, добрий — такі сьогодні «не в моді». Й ось, коли нарешті сталося очікуване, Марина Олегівна розгубилась. Бо прийшло це несподівано. Син зателефонував наприкінці робочого дня: «Я сьогодні не буду вдома ночувати…». Сеpце тривожно стріпнулося… Допізна ходила по квартирі, новими очима, наче на чуже, дивилася на паперові завали на синовому і своєму столах, слухала стіни й себе. Усе сьогодні чомусь дратувало. «І нащо стільки зайвого? — думала. — Перебрати б, дещо викинути…»
Крізь шибку зовсім близько було видно сусідній будинок — у квартирах ходили люди, он жінка коло плити, нахиливши голову, щось варить, дитя стягує з себе сорочину — готується лягати спати, старий чоловік біля кватирки куpить цигаpку…
Марина Олегівна повитирала припилені полиці, склала купками книжки, полила вазони. Лягла пізно. Свіжа підковдра пахнула вітром і снігом…
На Святвечір син прийшов додому з дівчиною. «Знaйомся — Оля», — сказав, переступаючи поріг. Оля соромливо всміхнулась і подала руку. Почувалась невпевнено і весь час відводила погляд. Марина Олегівна кивнула їй, як давній знайoмій: «Роздягайтеся, будь ласка, і мийте руки». А сама взялася накривати на стіл.
Ще вранці вона наварила куті й запекла м’ясо — Різдво є Різдво. А традиції Марина Олегівна любить і шанує: вони додають святковості у клопітне життя.
Незабаром прийшли й середня дочка з чоловіком — Оксана, в її Петра саме був вихідний.
Оля мало що їла, знічено відсувала тарілку, аж Марина Олегівна непокоїлась: «Що — несмачне?» «Та ні, все дуже смачне», — ще більше нітилась дівчина.
Невдовзі в коридорі задзвонив телефон, Ярема взяв трубку: «Алло… Добре».
«Хто там?» — запитала сина Марина Олегівна.
«Олина мама. Хвилюється. Нам треба йти».
«Як це — йти? Ми ще й не посиділи…» — здивувалась Оксана. Та Оля вже вставала.
Зять і собі заспішив: «Узавтра ж на чергування — час». А Оксана вже збирала зі столу тарілки…
Зоставшись сама, Марина Олегівна замкнула двері й сіла біля вікна. Квартира була тиха, якась незвично велика і мов осиротіла. Наче казала господині: «Ось і воно — те, про що ти мріяла. Чи рада?».
А Марина Олегівна почувалась самотньою і нікому не потрібною. Це почуття так її вразило, що розплакалась. Незрозумілий жаль стиснув серце: починалось нове життя, та чи буде воно краще й легше? У дітей тепер свої дороги. Тож треба знову звикати до самотності. Не тієї, до якої звикала після cмepті чоловіка, а іншої, важчої. «Весь час я жила для них. А нині для кого? Для себе?..».
Згадувала, як син розгублено озирнувся з порога. «Не озирайся, сину, — думала, хлипаючи. — Якщо доля — йди. Бо і я пішла своєю стежкою не озираючись. Ніхто мене не спиняв, і я тебе не спинятиму. Сам вирішуй — прийшла пора вирішувати…».
Свічка на столі, яку запалили до вечері, тихо потріскувала. Марина Олегівна задивилась на вогонь. Наче недавно переїхали вони у цю квартиру, а вже минуло двадцять шість років. Яремці тоді було тільки три, а дочки знайшлися одна за одною вже тут, і син бавив їх, особливо меншеньку, Тетянку, коли не стало татка, бо, зоставшись без чоловіка, Марина Олегівна тягла і домашнє господарство, і роботу: треба було жити.
Радіо на кухні озвалось гучними дитячими колядками. Враз пригадалося дитинство, коли вночі проти Різдва в хату заходила парубоча ватага. У хаті темно, лиш колядницька зірка блимає і лунає громове: «Слава Богу родженому — а всі будуть знати!». Сон зникав геть, і дитяче серденятко з радості тремтіло… А вночі проти Василя — спалювання дідуха в садку. Хіба можна забути ті сніги, і зорі, і вогонь — тріскотить-згорає солома, а мама ходить між деревами і будить їх, торкаючи кожне коцюбкою: «Добридень, садку-виноградку, вставай, не спи — вишеньки роди…». Не мине жодного, та все приказуючи. І родили: груші, сливи, вишні, бо чули мамин голос і її, Маринчин, тоненький голосочок.
Ярема ще трохи застав колядницького звичаю і навіть походив із дітьми, коли на зимові канікули привозила його в село до мами. А дівчата вже й не знають, що це таке. У місті теж приходять хлопчики, та Марина Олегівна вже перестала їх пускати. Бо то не колядування, а посміховисько: «Дайте руб бумажний…».
Жінка слухала колядки по радіо, і помалу тривога переходила в тиху радість. Бо таки все в цьому світі іде вічним порядком: коли убуває в одному місці, то має прибути в іншому. Людина замала, щоб так одразу все прийняти й осягнути. Головне — слухати вічну течію…
На підвіконні в маленькому горщику ще вчора зацвіла фіалочка, і Марина Олегівна, глянувши на неї, подумала, що це добрий знак. Фіалкове оченятко озирало кімнату з пучечка зеленкувато-сизого листя. Давно, з півроку, не цвіла. «Фіалки цвітуть у тиші», — згадала слова квітникарки.
Тиша поволі заповнювала все єство. Згадалося: «Олина мама — проста жінка. І мені в них подобається». Так сказав їй по телефону Ярема, коли мав прийти з Олею на вечерю. «А як же твоя кандидатська?» — «Побачимо, — відповів син. — Пишу. А жінка — це ж не сезонне взуття…».
Щось недоговорив, чи так їй здалося?
Мов крізь збільшувальне скло, Марина Олегівна раптом подивилась на свої стоптані кімнатні капці — ой, уже геть благенькі! І як це вона не помічала цього раніше? Рішуче стала шукати у шафі нові: купила «про запас», «про свято» — ось, здається, і прийшов для них час…
За матеріалами – Вербиченька. Автор – Наталка ПОКЛАД.
Фото ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
