Понад 100 сімей російських військовослужбовців написали листа до президента Росії Путіна з вимогою знайти своїх синів, чоловіків та братів, які зникли у зоні бoйових дій в Україні.
Родичі зверталися в відомства та міністерства, але отримували відписки і різні у різних відомствах: одні кажуть, що рідні живі, інші – що зникли безвісти чи зaгинули.
Російські кореспонденти «Сєвєр Реалії» поговорили з родичами, які місяцями намагаються знайти та повернути додому своїх рідних.
«Вимагаємо знайти наших близьких, внести до списків військовопoлонених, які зникли безвісти. Робота з пошуку не ведеться, оскільки вони перебувають у статусі зниклих безвісти. Міністерство оборони РФ понад п’ять місяців блокує зміну статусу військовослужбовців незалежно від відомостей, що постійно змінюються у них. Родичам доводиться шукати факти та доводити самим, що їхній син, чоловік у пoлоні (зaгинyв) – так по всій країні. Уповноважені органи погано ведуть роботу, допомоги від командирів військових частин немає», – йдеться у листі, який підписало 106 родин.
Ще вони створили кілька чатів, щоб допомагати шукати поpaнених, зaгиблих та живих.
Один чат складається з близько 2,5 тисяч родичів військових.
«Розголос всієї ситуації – хоч і небезпечний, але єдиний спосіб дізнатися правду про те, що відбувається», – розповідають родичі.
Фото: mil.in.ua.
07/27/2022
Популярні статті
- Ну а що я мала робити? Стоять вони навпроти мене і аж світяться обоє щастям. Прямо при ньому казати: ” Доню схаменись, куди ти свою голову сунеш?”. Мені виховання такого зробити не дозволяє та й він ніби хлопець непоганий
- Є такі люди, які в місті просто не можуть жити, все на них тисне, нема чим дихати, нема на чому оку спинитися. Я саме така людина і хочу вам розказати, як я колись давно їхала в місто за «женихом» та мало не втратила сім’ю і себе
- — Краще б ти не дарувала мені ніякої квартири, – сказала донька захлипавшись. – Більше негараздів після твого подарунку ніж радості в моєму житті.
- Принесла я чоловіку отой судок і як було, на постіль перед ним поклала: “Або кажи щось свої мамі, або відвозь назад у село. Я вже більше не можу такого терпіти, ну скільки ж можна?”
- Заїхали мої племінники і наче перші тижні лиш до всього приглядалися і характеру не показували, а потім потроху-потроху вже я почала розуміти, що я в своєму домі не ґаздиня. Не там стала, не там сіла, не те з’їла. А я ж за собою бачу, що я все гірше до ліжка гнуся