fbpx

Роман піддався вимогам батьків, котрі твердо доводили: «Мало тобі наших дівчат, чужу подавай!». А як дізналися, що вона в сім’ї четверта… Десь тоді взялася Леся, батьки поспіхом благословили їх на шлюб. Жили вони так: ні «солодко», ні «гірко», просто жили під одним дахом. Може й тому Леся, поїхавши до Італії, зустріла там Джузеппе, кохання всього свого життя

Наче маленька бджілка пурхала з дерева на дерево золотокоса Наталка.

Дідусь усміхнувся, підносячи онучці відро з вапняним розчином:

— Колись сам порався, а тепер ти мені допомагаєш!

— Ой, діду, в тебе тут ціла колекція! Оце «Антонівка», правильно?

За матеріалами “Є”.

— Правильно, «Антонівка» — спогад юності!

— Спогад юності? То тут коханням пахне?

Наталка усміхнулася, а Роман Анатолійович вдавши, що не розчув запитання, взяв з рук онучки щітку і акуратно вивів на сірому стовбурі білу смугу.

Колись, під час служби в армії, нашу роту направили збирати яблука в один із радгоспів Хмельниччини. От якщо існує рай, то напевно такий, як отой сад: яблука, наче сонцем налиті, одне краще за інше! Дивишся — і зірвати шкода. Краса невимовна! От тоді, напевно, і зародилося бажання мати свій яблуневий сад. У мене в армії був друг, Андрій. То, уяви собі, так яблука полюбив, що й одружився там. Шкода, що ми втратили контакт. Знати б, як його життя склалося…

Наталка зацікавлено зазирнула у дідусеві очі:

— Ага, друг, значить? Дідусю, то знайди його!

Дідусь передразнив онучку:

— «Знайди його»! В «Чекай мене» писати?

— Ну, діду, ти й кумедний! Ти назву села, де він тоді одружився, пам’ятаєш? А прізвище? Ну ось. Пошукаємо його або його родичів у соціальних мережах Інтернету. Я ж з ноутбуком приїхала.

— А ноутбук звідки? Бабуся передала?

— Майже… Джузеппе купив для мене. Тепер з бабусею спілкуємося по веб-камері!

— Джузеппе! Так-так!… — Роман Анатолійович похнюпився.

— Дідусю, не ревнуй, ти – все одно в мене найкращий!

Вже ввечері, знайшовши двох представників із потрібної місцевості на прізвище «Остапенко», Наталка виклала їм у повідомленнях суть їхнього пошуку. І ось відповідь: Олена Остапенко виявилась онучкою дідусевого друга, і невдовзі колишні товариші по службі почули голоси один одного по телефону. А коли Андрій запросив Романа у гості, той без вагання погодився. Що везти в подарунок із Львівщини? Звичайно, каву та цукерки! Отож, вибравши найкращі смаколики, чоловік вирушив у дорогу.

Зі склянкою смачного чаю Роман Анатолійович спостерігав, як миготять за вікном потяга пейзажні картинки, і йому здавалося, що це кадри з його життєвого кінофільму, сюжетну історію якого він так і не наважився розповісти онучці.

Тоді справді вони з Андрієм були найкращими друзями, тож і не дивно, що разом закохалися у двох місцевих красунь, що саме проходили практику у радгоспі. Хлопці жартували, що дівчата знають про якісь чари, а Валя і Тоня лиш усміхалися: «То все яблука!». Може, й так. Тоді, прокрадаючись нишком на побачення до коханої у закутаний вечірньою імлою сад, Роман відчував себе на сьомому небі від щастя. Тоня була надзвичайно довірливою і чистою, навіть вірша йому тоді присвятила: «Коли наллються яблука духмяні, я прилечу до тебе, мій коханий…», далі він просто не пам’ятає. Вона без тривоги відпустила його в частину, бо любила і вірила. А він… Він просто боягуз. Піддався вимогам батьків, котрі твердо доводили: «Мало тобі наших дівчат, чужу подавай!». А як дізналися, що вона в сім’ї четверта… Десь тоді взялася Леся, батьки поспіхом благословили їх на шлюб. Жили вони так: ні «солодко», ні «гірко», просто жили під одним дахом. Може й тому Леся, поїхавши до Італії, зустріла там Джузеппе, кохання всього свого життя. А він тут допомагає дочці, онучкою тішиться. І все життя тримає у серці Тоню. Може й тому з Андрієм не зв’язувався, боявся про неї почути.

І ось вона — садиба Андрія. У пузатому дядечку заледве впізнаєш худенького сержанта Остапенка. А Валя стала ще кращою. Господиня, хоч куди— он який стіл накрила для гостя!

Засиділися до пізньої ночі, говорили про родини, роботу, політику. Якось несподівано Андрій запитав:

«Тоню пам’ятаєш?». Роман ніяково опустив очі: «Не забував ніколи. Я образив її дуже… А як вона?». Валя захитала скрушно головою: «Тужила вона тяжко чи то за тобою, чи за своєю зрадженою молодістю, однак нікому не розповідала, бо засміяли б її у селі. Заміж вийшла, сина народила, згодом стала садівником-селекціонером. Два роки тому не стало чоловіка, син з сім’єю у місті живе».

«То воно й не біда, що того ірода не стало! — втрутився Андрій. — Він же Тоні кроку ступити не давав, ревнував її до кожного. Всі про це здогадувалися, а вона вдавала, що щаслива». Від цих слів Романові стало важко. «А давай, до неї завітаємо! Де живе, не забув?» — раптом вигукнув Андрій. «Чоловіче, ніч на дворі!Спати час»,— зупинила Валя чоловіка.

Роман не спав всю ніч: думав, думав. А відразу по світанку пішов шукати знайоме подвір’я. Перед хвірткою довго топтався на місці, аж ось вийшла Тоня набрати з криниці води. Підступив ближче:

—Тоню, добрий день! Це я, Роман! В гості приїхав…

— Добрий! Роман? Постарів ти, змарнів на виду, не сказав би — не впізнала б!

Наче відром холодної обдала жінка. Роман відчув, як ноги самі повернули геть. «Ні, я не боягуз», — промайнуло в думках Романа Анатолійовича, і він кинувся, наче в юності, до Тоні, впав перед нею на коліна: «Тонечко, пробач мені, пробач! Я все життя любив тільки тебе! Дозволь хоч помилуватися тобою!». Тоня лагідно торкнулася Романової сивини: «Горе ти моє, щастя ти моє! Пішли у дім, пригощу тебе яблучним струдлем».

Автор – Людмила ГЛУХОВА.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.

You cannot copy content of this page