fbpx
Історії з життя
Роман залишився зі старенькою немічною тещею. Втрата дружини дуже вплинула на нього. Він тяжко переживав. Коли трішки оклигав, старенька теща порадила одружитися. Але Роман не поспішав. Раптом одного дня прийшов лист від Оксани, в якому вона просила його приїхати до неї. Роман зважився

У цій історії лише змінені імена героїв, а все а все решта чиста правда.

* * *

Наближався час обідньої перерви. Завідуючий магазином обслужив останніх покупців і вже збирався зачиняти крамницю на обід, як ввійшла вродлива дівчина. Роман подав їй товар і зав’язав розмову, аби не відпустити красуню.

Порозмовлявши, дізнався, що Оксана мешкає з матір’ю на Волині. Обмінялися адресами. І незадовго Роман написав Оксані листа. Почалося листування. Згодом вони зустрілися в місцевості, де Оксана працювала бухгалтером у споживчому товаристві, бо заочно навчалася у Львівському торгівельному технікумі. Через кілька місяців Оксана запросила Романа до себе додому, аби познайомити з матір’ю. І та запропонувала Роману і Оксані розписатися у сільраді. А після весілля будувати хату на їх городі, щоб ділянку не віддали комусь іншому.

За матеріалами – Голос Сокальщини.

Пропозиція мами Оксани Романа не влаштовувала. Він працював у місті і після одруження мав намір забрати Оксану до себе. Так мріялось. Роман і далі працював у крамниці, а Оксана поєднувала працю з навчанням. Вони часто бачились. Роман підтримував Оксану матеріально і морально, коли вона складала сесії. І от залишився ще рік навчання. Вони планували після того одружитися і Оксана мала переїхати в місто до Романа. Але не так сталося. Після чергової відпустки Романа перевели на роботу у гастроном. Він не погодився з рішенням голови райспоживспілки і розрахувався. Про все це повідомив при зустрічі Оксані. Юнак не сподівався, що це буде їх остання зустріч у двадцятому столітті.

В житті Романа настали чорні дні. Йому пропонували роботу у Винниках, Горохові, Соснівці, але ці посади були досить низькооплачувані і Роман від них відмовився. Заощадження закінчились, а борги росли. Тоді Роман влаштувався на шахту №1 «Червоноградська» прохідником. Віддав борги і почав складати гроші на весілля. Одного весняного дня, йдучи на роботу, зустрів водія, котрий шоферував у селі, де працювала Оксана. Він розповів йому, що дівчина вийшла заміж за механіка, котрий працював на заводі у сусідньому селі. Роман подався у село, де жила Оксана, її не було, вдома лише мама, котра почастувала хлопця і підтвердила, що Оксана дійсно вийшла заміж, але не по любові, то була домовленість швагрів, бо в них був свій інтерес на заводі. А Оксана чекала на Романа, не знала, де він подівся, чого не дається чути. І закінчила розмову словами: «Романе, в житті всяке буває, може ще зійдетеся і будете разом…».

Повертаючись до Червонограда, Роман у всьому звинувачував себе, чому не дав їй вісточки, чому не пояснив. На згадку залишились Оксанині листи, сповнені любові, які він зберігав усе життя.

Час добрий лікар. В клубі одного святкового дня зустрів свою знайому. Шість років тому, як прийшов з війська, то вона була ще малим дівчам, а тут побачив красуню. Запросив на танець, розговорилися. Вони відразу сподобалися один одному. Наступного дня розписалися у загсі, а через місяць відгуляли весілля. Роман з одруженням поспішав, боявся, щоб знову йому «не вкрали» красуні нареченої. Після весілля Люба переїхала жити до Романа в Червоноград. Молодята винаймали в старому місті квартиру у приватному будинку. Роман і далі працював на шахті, а Люба господарювала вдома, була дуже доброю господинею. За рік у них з’явилася донечка, а Роман отримав від шахти квартиру. Молода сім’я була щаслива. А ще за рік лелека приніс їм сина. Згодом Люба почала працювати у дитячому садку, де трудилася аж до пенсії. Батьки дітям дали вищу освіту, а згодом справили весілля. Діти звили свої сім’ї, а Роман і Люба повернулися в село до Любиних батьків. І там жили дружно, працювали в полі, на городі, і все разом.

Занедовго не стало батька, а Люби не стало через чотири роки, раптово. Роман залишився зі старенькою немічною тещею. Втрата дружини дуже вплинула на нього. Він тяжко переживав. Коли трішки оклигав, старенька теща порадила одружитися. Але Роман не поспішав. Раптом одного дня прийшов лист від Оксани, в якому вона просила його приїхати до неї. Роман зважився. Проте не знав, що Оксана вже кілька років тому овдовіла. Зустріч зворушила обох аж до сліз. Оксана запросила Романа до хати, погостивши його, розповіла про своє нелегке життя.

В перші роки поневірялись в заводському гуртожитку. Ще маленькою не стало її донечки, а потім Бог обдарував трьома синами, котрі нині не живуть з матір’ю, мають свої сім’ї. З чоловіком вони збудували свою хату, мали велику господарку. Чоловіка раптово не стало, матері допомагав молодший син, але поїхав на заробітки, і вона чекала його з дня на день. Оксана дізналася, що Роман теж втратив дружину і запропонувала йому переїхати до неї і разом жити хоч на старості літ. Роман же сподівався, що із заробітків повернеться син і буде господарити, а Оксана переїде до нього жити.

Роман розповів про свою розмову з Оксаниною мамою, котра казала, що вони ще може будуть разом. Через сорок три роки знову зустрілися. Але сподівання Романа не справдилися. Син Оксани не повернувся із-за кордону, і вона тягнула господарку сама, а Роман господарив у своїй хаті. Але, аби допомогти Оксані, домовився з одним механізатором, котрий за відповідну платню виконував усі польові роботи. І сам вже дев’ять років приїжджає до Оксани і допомагає на сезонних роботах. Робить все, де потрібні чоловічі руки. А вдома у селі доглядав тещу, котра жила ще шість років після своєї доньки.

Але з Оксаною вони разом так і не живуть. Хоча він приймає її запрошення і приїжджає на свята і завжди, коли Оксані потрібна допомога. Переступаючи поріг її хати, Роман приспівує: «Причарувала серце і душу, живе так далеко, їздити мушу». За святковим столом вони часто згадують молодість, співають українських пісень. У Оксани дуже гарний голос. Але завжди першою Оксана і Роман співають пісню: «Час рікою пливе…». А Роман зазвичай виголошує тост: «Дай, Боже, здоров’я, дай, Боже, любові, а вже при любові ми будем здорові».

Нині Оксана проживає в своєму селі, а Роман у у своєму. Його відвідують діти, невістка, зять, внуки. Він завжди їм дуже радий, а коли в душу закрадається самотність, бере Оксанині листи, які зберігав 55 років і читає ці щирі рядки, а серце наповнюється теплом і любов’ю. Така історія їх кохання.

Записала Оксана ПРОЦЬ.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

facebook