— А в мене мама пішла, — сказав Роман, не дивлячись на Лесю. Він сидів на бордюрі біля пісочниці й розтирав кросівком землю.
— Куди? — спитала Леся.
— Просто пішла. Валізу взяла і пішла.
Леся мовчки сіла поруч.
— А в мене тата ніколи не було, — сказала вона трохи згодом. — Мама каже, що він живе десь далеко.
— Тобто він живий?
— Мабуть. Я не знаю.
Вони замовкли. На майданчику було шумно, але вони не чули нікого, крім себе.
— Виходить, у тебе мама є, але без тата, — підсумував Роман.
— А в тебе тато є, але без мами.
— Несправедливо, — сказав він.
— Дуже, — погодилась Леся.
Роман задумався.
— А якби наші батьки були разом?
— Разом — це як?
— Ну… як у всіх.
Леся підвела очі.
— Моя мама хороша. Вона просто весь час втомлена.
— А мій тато мовчить. Але він добрий.
— Вони б могли підійти одне одному, — впевнено сказала Леся.
— Треба їм допомогти, — кивнув Роман.
— Самі вони не здогадаються, — додала Леся.
— Дорослі взагалі не дуже кмітливі, — серйозно погодився він.
Так й було придумано план, вони не дали йому назву, просто вирішили зробити і все.
Роман жив з батьком удвох уже майже рік. Квартира була практично порожня, батько вирішував чистоту кардинально – викидати непотрібне. У ній не було безладу, але не було й життя. Усе стояло на своїх місцях і майже не рухалося.
Того вечора, коли мама пішла, Роман сидів у своїй кімнаті й робив уроки. Він чув підвищені голоси, але не прислухався.
Це було звично. Потім різко стало тихо. Надто тихо.
— Ромчику, — покликала мама.
Він вийшов у коридор. Вона стояла біля дверей з валізою.
— Я поживу окремо, — сказала вона швидко, ніби боялася передумати. — Ти залишаєшся з татом.
— Надовго?
— Я не знаю.
Він дивився, як вона взувається. Як зачиняє двері. Не плакав. Просто стояв.
Батько мовчки сів на кухні й довго дивився у вікно. Потім встав, заварив чай і поставив перед Романом чашку.
— Пий.
І все. Жодних пояснень. Жодних слів.
Потім Роман почув, як тато розповідає комусь по телефону, що мама забрала всі гроші і він не знає, як ростити сина, бо до зарплати ще далеко.
Перші тижні були дивними. Батько робив усе правильно, але механічно. Водив Романа до школи, забирав, готував вечерю. Вони говорили про оцінки і більше ні про що.
Ніколи — про маму.
Іноді Роман чув, як батько вночі ходить по квартирі. Інколи він зупинявся біля дверей спальні, але не заходив.
З часом батько став ще мовчазнішим. Він ніби звузив своє життя до роботи і дому. Нікуди не ходив, ні з ким не спілкувався.
Леся жила з мамою в сусідньому будинку. Її мама працювала багато. Вранці — поспіх, ввечері — втома.
— Лесю, зроби уроки.
— Лесю, поїж.
— Лесю, не забудь вимкнути світло.
Вони жили тихо і спокійно, але без радості. Леся бачила, як мама інколи довго сидить на кухні, тримаючи в руках телефон, і нічого не робить.
Перший «випадковий» похід у парк організували діти.
— Тату, підемо погуляємо, — несподівано сказав Роман у суботу.
— Куди?
— У парк.
Батько здивувався, але погодився.
Того ж дня Леся сказала мамі:
— Мамо, давай прогуляємося..
Вони зустрілися біля центральної алеї. Діти одразу побігли вперед, ніби все було заздалегідь продумано.
Дорослі залишилися поруч.
— Добрий день, — сказав чоловік.
— Добрий, — відповіла жінка.
Вони сіли на лавку. Мовчали.
– Я Ліда, – сказала жінка.
– Я – Артем, – відказав чоловік.
— Ви в нашому дворі живете? — спитала вона.
— Так, я вас бачив.
— А я вас, — сказала вона.
Розмова йшла повільно, обережно. Про школу, про роботу, про те, що діти швидко ростуть.
Після тієї зустрічі «випадковостей» стало більше. Діти гуляли разом, а дорослі — поруч.
Одного разу у Ліди вдома зламався кран.
— Я можу подивитися, — запропонував батько Романа.
— Якщо вам не складно…
Він лагодив кран, а вона готувала чай.
— Ви давно самі? — спитала вона.
— Так.
— Я теж.
Вони не говорили більше. Не було потреби.
Роман помітив, що батько став іншим. Він почав більше говорити, інколи навіть усміхатися. А Леся бачила, як мама стала легшою, спокійнішою.
З часом вони почали збиратися разом. Спочатку на чай, потім на вечерю.
Діти мовчали. Вони знали: якщо не заважати, усе станеться саме.
Вони почали жити разом не відразу. Спочатку приглядалися, думали чи так вже й треба їм те сімейне життя, але діти тягнулися. Роман тягнувся до Ліди, йому не вистачало турботи, ласки материнської, а Лесі не вистачало тата, який захистить, навчить їздити на велосипеді, купить морозиво. Для цього й потрібні дітям двоє батьків.
Якось Роман захворів і Ліда прийшла вперше до їхньої квартири, швиденько зварила компоту, провітрила кімнату, виміряла температуру.
– Тут потрібно вологе прибирання, – сказала.
– Я прибираю, – почервонів Артем.
– Я завтра зайду і ми це зробимо разом.
І так вона зайшла з Лесею, прибирали, навіть Роман швидше одужав аби їм допомогти.
І якось так всі сіли вечеряти за великий стіл.
Роман вперше за довгий час почув, як на кухні хтось наспівує.
Леся вперше побачила, як мама усміхається.
Перша вечеря вдалася.
І так вони й зійшлися.
Минуло кілька років. Вони стали родиною — не ідеальною, але справжньою.
Іноді все починається з простої дитячої розмови на лавці.
Просто з бажання, щоб близькі більше не були самі.
