У слухавці повисла тиша, а потім дружина тихо промовила:
– Напевно помилилися.
Я розвернувся і пішов повз щасливих батьків, які малювали на асфальті освідчення в коханні і запускали в небо повітряні кулі, повз ошатні машини і щасливих родичів біля них.
Я завжди мріяв про сина, спадкоємця. Поки Галка була при надії, малював картини нашого майбутнього: ось ми з ним ганяємо м’яч у дворі, а ось ми на рибалці, ведемо чоловічі розмови і привозимо мамі крутий улов, а потім ввечері збираємося всі разом за столом розповідаємо, як минув день, і поруч він – мій син, моя гордість.
Галя довго не могла ощасливити нас звісткою про малюка, ми їздили на обстеження, до, можна сказати світила науки, і тільки через п’ять років, дружина повідомила мені радісну новину.
– Ромо, ти?! – почув я за спиною, обернувся – Павло, мій інститутський приятель.
– Скільки років, скільки зим, Павле! Радий тебе бачити. Як ти?
– Ось, до матері приїхав, занедужала трішки, догляд потрібен, вона у мене зовсім одна тут, батька років п’ять як немає вже. Сам як?
– Та дружину провідував, подарувала мені дочку.
– Вітаю! А ти що не радий? – посміхнувся приятель.
– Так.
Він озирнувся і побачив кафе кілька кроків від нас запросив зайти, поговорити.
– Значить хлопця чекав? Всі ми чекаємо хлопчаків, спадкоємців, це нормально. Колись я так само як і ти, готувався стати батьком сина, а дружина подарувала дочку.
– До речі як твої? З тобою приїхали?
Павло опустив очі і замовк, а потім подивився на мене поглядом в якому немов застигла вся всесвітня туга і відчай.
– Я один, немає більше у мене сім’ї. Ром, не до місця розмова, у тебе радість.
– Так що трапилося?
– Випадок, який забрав у мене їх всіх. В одну мить… не хочу згадувати. Я один вже рік, ось думаю до матері остаточно перебратися, роботу підшукаю, ремонт в квартирі зроблю.
Ми ще довго сиділи згадували студентські роки, спільних знайомих, ділилися планами на майбутнє. Я залишив телефон приятелеві і сказав, що він може дзвонити мені в будь-який час дня і ночі.
На наступний ранок з величезним букетом Гальчиних улюблених півоній і зв’язкою повітряних кульок поспішив до вікон її палати.
– Галю! – вигукнув я, почувши коханий голос голос у слухавці – пробач мені! Я дуже радий нашій довгоочікуваній донечці! На кого хоч схожа?
– На тебе, Ром, вилита ти!
– Правда? Я поводився вчора як…
– Не треба, я все розумію, – перебила мене дружина – Ром, дівчинка у нас здоровенька, спокійна, їсть і спить, а уві сні посміхається. Нас скоро виписують, побачиш сам.
Дітей у нас більше так і не було.
Минуло двадцять років, Марійка у нас виросла розумницею і красунею, ми її дуже любимо і пишаємося нею. Павло став нашій дочці хрещеним батьком, я досі вдячний долі за ту нашу зустріч, і розмову, яка мені на багато що відкрила очі, а в першу чергу навчила цінувати і любити всіх тих, хто зараз зі мною поруч.
За матеріалами – Aрка.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
