fbpx
Історії з життя
– Ромчику, у нас дівчинка 3500! – радісно оголосила Галя в слухавку. Я стояв під вікнами і махав дружині, яка тримала на руках дитину. – У нас дочка, я – батько! Галю, яка дочка нам же сина обіцяли

У слухавці повисла тиша, а потім дружина тихо промовила:

– Напевно помилилися.

Я розвернувся і пішов повз щасливих батьків, які малювали на асфальті освідчення в коханні і запускали в небо повітряні кулі, повз ошатні машини і щасливих родичів біля них.

Я завжди мріяв про сина, спадкоємця. Поки Галка була при надії, малював картини нашого майбутнього: ось ми з ним ганяємо м’яч у дворі, а ось ми на рибалці, ведемо чоловічі розмови і привозимо мамі крутий улов, а потім ввечері збираємося всі разом за столом розповідаємо, як минув день, і поруч він – мій син, моя гордість.

Галя довго не могла ощасливити нас звісткою про малюка, ми їздили на обстеження, до, можна сказати світила науки, і тільки через п’ять років, дружина повідомила мені радісну новину.

– Ромо, ти?! – почув я за спиною, обернувся – Павло, мій інститутський приятель.

– Скільки років, скільки зим, Павле! Радий тебе бачити. Як ти?

– Ось, до матері приїхав, занедужала трішки, догляд потрібен, вона у мене зовсім одна тут, батька років п’ять як немає вже. Сам як?

– Та дружину провідував, подарувала мені дочку.

– Вітаю! А ти що не радий? – посміхнувся приятель.

– Так.

Він озирнувся і побачив кафе кілька кроків від нас запросив зайти, поговорити.

– Значить хлопця чекав? Всі ми чекаємо хлопчаків, спадкоємців, це нормально. Колись я так само як і ти, готувався стати батьком сина, а дружина подарувала дочку.

– До речі як твої? З тобою приїхали?

Павло опустив очі і замовк, а потім подивився на мене поглядом в якому немов застигла вся всесвітня туга і відчай.

– Я один, немає більше у мене сім’ї. Ром, не до місця розмова, у тебе радість.

– Так що трапилося?

– Випадок, який забрав у мене їх всіх. В одну мить… не хочу згадувати. Я один вже рік, ось думаю до матері остаточно перебратися, роботу підшукаю, ремонт в квартирі зроблю.

Ми ще довго сиділи згадували студентські роки, спільних знайомих, ділилися планами на майбутнє. Я залишив телефон приятелеві і сказав, що він може дзвонити мені в будь-який час дня і ночі.

На наступний ранок з величезним букетом Гальчиних улюблених півоній і зв’язкою повітряних кульок поспішив до вікон її палати.

– Галю! – вигукнув я, почувши коханий голос голос у слухавці – пробач мені! Я дуже радий нашій довгоочікуваній донечці! На кого хоч схожа?

– На тебе, Ром, вилита ти!

– Правда? Я поводився вчора як…

– Не треба, я все розумію, – перебила мене дружина – Ром, дівчинка у нас здоровенька, спокійна, їсть і спить, а уві сні посміхається. Нас скоро виписують, побачиш сам.

Дітей у нас більше так і не було.

Минуло двадцять років, Марійка у нас виросла розумницею і красунею, ми її дуже любимо і пишаємося нею. Павло став нашій дочці хрещеним батьком, я досі вдячний долі за ту нашу зустріч, і розмову, яка мені на багато що відкрила очі, а в першу чергу навчила цінувати і любити всіх тих, хто зараз зі мною поруч.

За матеріалами – Aрка.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook