Ростила я двох дітей і не знала, що на старості лишусь сиротою. Голос сина ще можу почути, та й поглянути на нього, хай і через екран, а от з донькою інша справа. Ображена на мене Олена дуже. За те, що сім’ю я їй зберегла, за те, що живе в достатку, вона з матір’ю рідною і говорити не має бажання.
Як вийшли мої діти із віку дитячого, то так із батьківського дому і розлетілись світом. Син у Канаді уже п’ятнадцятий рік проживає. Там одружився і онуки мої там ростуть, а донка хоч і в Україні, та здається, що ще далі від сина проживає.
Олена заміж вийшла пізно – за тридцять уже мала. Кавалерів у неї завжди було багато, та довго вона ні з ким не зустрічалась. Питаю чого покинула чергового, а вона мені так просто:
— Ой, набрид, мамо. Не моє то щастя.
Ну а я що? У подруг її уже діти до школи пішли, а вона ще дівує. Вже й так із нею розмовляла і так, а вона все смішки та смішки. Махнула рукою: здорова, то чого я ще хочу.
Заміж вона вискочила якось врапт, я й не зчулась. Кавалер видно зрозумів яка вона є, то довго за ручку не водив, а одразу в РАЦС. За рік я уже й бабусею двійні стала.
Ото тішилась. Нарешті онуків своїх на руках тримала. Та радість моя не довго тривала, бо вирішили вони їхати у Карпати до батька зятя. Матері його не стало, а там у них власна справа була. Тато здав, нічого йому не було потрібно, от і їхали і працювати і жити вже там.
Ну звісно ж я приїздила і допомагала. Добре бачила, що донка моя має хорошого чоловіка і що носить той Вадим її на руках. Їхала додому і посміхалась тихцем. Ну а яка мама не радітиме щастю доньки?
Та одного дня постала моя Олена в мене на порозі і тримала за руку двох моїх онуків.
— Ой, набрид, мамо. Не моє то щастя, – сказала завчено і вже хотіла в дім увійти, та я стала стіною.
— Дітей нагодую, тобі чаю наллю, але можеш навіть не роззуватись, бо ти тут не залишишся. Яке “набрид”, ти про що? Заміжня жінка вже, мама двох дітей, а вітер гуляє кутками. А ти в мене спитала чи прийму? Чи я згодна аби ти повернулась? Сама вирішила від нього йти, то сама зумій жити, бо мені то не причина “набрид”.
Десять років відтоді минуло, а донка мені так і не простила того. Живуть вони із Вадимом, як і жили до того. Маю я ще одну онучечку, та вже й не бачила. Зять телефонує, свекор що розповідає, а донка ні слова.
І такий у мене жаль на душі, така прикрість.
Ну скажіть, хіба я мала вчинити якось інакше. Хіба ж не вірно тоді зробила? Ви б на моєму місці прийняли б донку?
