Останні 25 років я провела закордоном. Гроші отримувала хороші, напевне, саме тому і не зважувалась залишити роботу і поїхати додому хоч і сумувала далеко від дітей та сім’ї.
У моменти особливого смутку і ностальгії я казала собі що я тут тільки заради них, треба їх житлом забезпечити, ніхто крім мене про це не зможе подбати.
Останніми роками працювати ставало дедалі важче, роки важкої праці протягом усього життя беруть своє. Почала думати про те щоб поїхати додому. Діти давно мають своє житло, можна тепер і про власну квартиру подумати. Вирішила останній рік попрацювати, на ремонт собі зібрати, а потім на пенсію. Та й важко за кордоном коли вдома таке відбувається. Не спокійно на душі.
Повернення додому було радісним, за стільки років скучила до сліз. На зароблені гроші почала ремонт робити – квартира за роки без господині занепала та вимагала серйозних вкладень.
Начебто і вдома вже, а діти не навідуються, та й дзвонять не часто, у всіх своє життя. Нарешті старший син покликав усю сім’ю до себе у гості. Я щаслива була, обіймала своїх дітей і цілувала, раділа, що хоч і не бачила, як вони росли, але тепер усі щасливі та реалізовані.
Розмовляли довго, вони про своє життя розповідали, мене про закордон питали. Надвечір я вже додому зібралася, але діти попросили залишитися. Думала, скучили. Вірила, що хоч часточку втраченого можна повернути. Як же я помилялась.
Розмову з натяків почала невістка. Мовляв часи такі – буремні. А саме в часи змін потрібно ставити вітрило і пускати свій корабель у плавання. От вони і вирішили з моїм сином відкрити власний бізнес – магазин. Мовляв, що б не було, а їсти люди хочуть. Вже приміщення знайшли і авто знайшли відповідне, от тільки грошей на старт бізнесу, звичайно, не мають. Тут і донька улесливо так підступилась:
— Мамо, ми звичайно знаємо і про здоров’я твоє і про те, що ти сумуєш, але я вирішила запитати. Чи не з’їздиш ти ще на рік на заробітки? Ми тут такої суми усі разомне заробимо, а ти там усе знаєш. то заробиш швидко і додому повернешся одразу. А ми тут уже й справу свою “розвернемо”.
Так гірко, так темно на моїй душі ніколи в житті не було. Я не стрималась, заплакала прямо там, при них усіх. Шкода стало себе, свої надії. свої сподівання, свою сліпу відданість дітям. Якось враз усвідомила, що стала для них чужою.
Невже я б змогла сказати подібне своїй матері дивлячись на те, як їй було важко? Хотіла запитати, чи можливо це, адже я їх виховала, а потім запнулась. Своїх дітей я не виховувала, не одружувала, не няньчила своїх онуків.
Хто ж я їм? Невже це так у всіх тих, що роки свої і здоров’я поклали на благо сім’ї?
04,11,2022
Головна картинка ілюстративна з вільних джерел. Колаж.
