Розповідь тітки була тим і цікавою, що я знала правдиву версію подій, саме тому я слухала так уважно. Бо справді, така версія дуже цікава, коли ти сам знаєш правду.
Моїй тітці сімдесят один, вона не є милою літньою жіночкою, доволі пряма і ділова мова, яку вона в собі виплекала за роки роботи на керівній посаді спочатку в парткомі, а потім в міськкомі.
Причина її звернення до мене була цікавою – вона хотіла аби я її доглядала, бо чоловіка нема, їхня велика дача, яку вони все життя будували, потребує ремонту, але вона готова її заповісти мені.
Дуже щедра пропозиція, чи не так?
Але ж я знаю правду про цю жінку…
Я росла в дівчачому царстві, як називала нашу сім’ю бабуся, а мій тато з цим погоджувався. Справа у тому, що в бабусі було три доньки, а в моєї мами п’ятеро доньок.
– Зате красуні, – казала бабуся всім, хто закидав про придане, – й без приданого розберуть.
Ця історія почалася з мого народження, бо до того моменту три сестри: Віра, Надія і Люба, вже роки не зустрічалися разом в матері.
Приїжджали до неї порізно, бо Віра жила в столиці, вдало вийшла заміж та працювала на відповідальній посаді. Так, це та тітка, яка зараз мене пропонує свою дачу.
Надія ж була біля бабусі, працювала бухгалтеркою на місцевому заводі, але не дуже й хотіла за щораз до матері приходити.
І Люба, яка вийшла заміж вже при надії, чим викликала неабияке невдоволення і батьків, і свекрів.
– Доню, ви ж такі молоді. Які діти так рано?
Але батьки не зупинялися, як ви зрозуміли.
Отож, жили сестри геть різним життям, мали свої радощі і прикрощі, але не було між ними великої дружби. Ще з дитинства пам’ятали, хто за ким носив одяг та кому купували обновку, а кому ні.
Чий хлопець кому моргав, з ким в клубі танцювала, чиї туфельки чи плаття без дозволу брали.
Бабуся з дідусем жили доволі бідно, особливих статків не мали, добре, що тоді можна було стати в чергу та отримати квартиру, бо інакше б на власне житло вони ніколи не заробили.
Старша Віра дітей не мала, не хотіла і її чоловік в цьому її підтримував. Я його ніколи й не знала, але бабуся і мама казали, що то був дуже самолюбний чоловік. Тітці було так добре, бо ніяких зайвих клопотів.
У сестри Люби на той момент було вже четверо доньок, від чого батьки і свекри хапалися за голови, бо жили всі в двокімнатній хрущовці, такій маленькій, що не могли поставити всім ліжечка. Тому дівчатка спали на дивані троє, а старша спала на розкладному кріслі, що були причиною заздрощів для всіх.
А от Надія була самотня в свої сорок років, але дитинку дуже хотіла мати. Вона була одружена, але невдовзі чоловік пішов від неї з цієї причини. Вона більше заміж не виходила і чоловіків додому не приводила. Мала кота і так, і жила.
Але через якийсь час прийшла до матері з радісною звісткою – вона чекає дитину.
– Доню, тобі вже сорок один, які діти? Ти будеш бабусею, коли вона в школу йтиме.
– То й що? Я здатна її прогодувати, забезпечити майбутнє, чому ти так кажеш?
– Я про дитину переживаю, що її дражнити будуть.
– Зрозуміло, – і вона більше з бабусею нічим не ділилася.
Якби поділилася, то хто його знає чи сталося б все тоді на краще всім?
Але вона крилася з тим, що будуть певні труднощі, тільки подзвонила матері тоді, коли привезли її в пологовий.
– Назвіть її Світланка, вона моє світло, – сказала.
Мати була збентежена, а далі їй зателефонували зі звісткою
– Дівчинка здорова, ваша донька, на жаль…
Ось тоді сестри й з’їхалися, в сусідній кімнаті спала я, а вони утирали гіркі сльози.
– Діти, – почала бабуся, – ми дитину не прогодуємо, роки не ті, ці кілька днів, то вона нас так випробувала, хоч би на годинку заснути. Віро, в тебе дітей нема, то візьми її, буде тобі радість на старість.
– Мамо, яка старість? Яка радість? У мене своє життя, я на відповідальній роботі. Що я не знаю, що потім з жінками стається? Чоловіки їх кидають заради молодих і гарних, в яких дітей нема. Для чого мені це? Я своє особисте життя бережу, я себе люблю. А Надія ні з ким не порадилася і наробила такого клопоту всім. Завжди така була, безвідповідальна. Чи не раз до мене телефонувала, що звіт не так здала, просила словечко замовити. Та я б їй і рослину доглядати не дала, а не то дитину. Ви чому її не перерадили?
Вона гнівно дивилася на матір та сестру.
– Віро, подумай, – просила й далі бабуся, – ще пару років і вже пенсія. А життя пролетить. Хто вас з чоловіком догляне? А тут вже дитинка, рідна ж? В Люби четверо, там місця нема.
– Ще одна сестра, якою так хочеться похвалитися, – скривилася Віра, – мене це як обходить? Мамо, зараз кожен сам за себе і по розмові, ми їдемо.
Ввесь цей час її чоловік, Дмитро, й слова не сказав, подав дружині пальто і вони покинули кімнату, де вже плакало двоє.
– Мамо, ми візьмемо, – сказала Люба, – нам не звикати.
– Ми будемо помагати.
– Добре.
Ось так я стала п’ятою донькою в цьому жіночому царстві. Дідусь і бабуся дуже нам помагали, далі здавали материну квартиру, поки я не пішла вчитися.
Я росла серед людей, які мене любили, з сестрами було по-різному, але ми ладнали, вони навіть мені заздрили, що у мене своя квартира.
Але ми дружимо зараз, збираємося великими родинами, бо у них по двоє-троє дітей. Ми не маємо статків чи впливу, просте буденне життя з його радощами.
З тіткою Вірою не спілкувалися, вона відколи бабусі з дідусем не стало, то й не приїздила. Ми не знали, що у неї за життя, доки вона сама не приїхала до мене.
Дивно, як адресу пам’ятала, певно, до матері дзвонила.
– Мені важко жилося, чоловік пішов до молоденької секретарки, має з нею двоє дітей, квартиру в Києві собі залишив, а мені дачу на околиці. Але нічого, дача добротна, повір, мені за неї мільйони дають, але я не хочу чужому віддавати. Ти мене розумієш? Я тобі дам. Переїдь до мене та мене доглядай, от і все. Дуже просто.
– А чому ви тоді мене не взяли собі?, – спитала я прямо.
– Що минуле згадувати? Робота у мене відповідальна, розумієш? Ти знаєш скільки людей було під моїм керівництвом? Ти знаєш, яка відповідальність? Та де тобі знати. Від мене залежало багато, а ти потребувала піклування, звідки я могла його дати?
Я не знаю чи байдужість – це гріх? Я певна, що їй було байдуже, от і все.
– Що ж, дача, то дача, – відказала я, – догляну я вас, але за умови.
– За якої?, – насторожилася вона.
– Що ваш дім стане домом для всієї нашої родини.
– Для всієї?, – жінка аж зблідла.
– Так, ви маєте згадати, для чого потрібна родина.
А що? Мої діти, сестер діти, батьки, ми всі тепер можемо легко зустрічатися і в столиці, тим більше, що місця там багато. Тітка погодилася, бо вона і я не в тих умовах аби вибирати.
Автор Ксеня Ропота
