Вся справа в тому, що Ліля у нас одиначка і ми її все життя оберігали та опікали, вона не знала, що таке працювати в студентські роки і що таке жити на одну зарплати! Ми завжди їй давали гроші і навіть, коли вона вже працювала на роботі, то ми все одно давали їй гроші, коли вона хотіла дорогий плащ, чоботи чи нову сумочку.
– Ма, мені треба, – казала донька і я вже відкривала гаманець.
Ми не є багатими людьми, чоловік час від часу їздить на заробітки, а так, звичайні люди, я працюю медсестрою в поліклініці, а чоловік в водоканалі. Але за все наше життя спільне, за ці двадцять шість років, ми спромоглися і квартиру купити, машина старенька, але чоловік її тримає завжди на ходу, і доньку вивчити.
І ось нарешті наша Ліля прийшла з повідомленням, що вона виходить заміж. Кавалер наче пристойний, добре заробляє і поки планують знімати квартиру.
Знаєте, ми такі були щасливі від тієї звістки, адже хочеться, щоб твоя дитина мала пару, щоб у неї були й дітки. І так ми порадилися, що продамо батьківські будинки, у мене є в селі будинок і у нього, додамо заощаджень та купимо в новобудові квартиру.
Я так тішилася тому, уявляла, яка донька буде щаслива, що матиме власне житло, а не житиме на орендованій квартирі, як вибиратиме шпалери та плитку.
Звичайно, що ми витратилися на квартиру і вже не мали грошей на весілля, тому ми вирішили про це повідомити молодят.
– А на кого ви оформили квартиру, – було першим запитання Романа.
– Звичайно, на Лілю.
– То я не матиму до цієї квартири ніякого відношення в разі чого?,- знову каже він.
– Тобто, «в разі чого», – каже мій Тарас, – Ви ще не одружилися, а ти вже думаєш, що тобі буде, а що ні?
– Звичайно, я хочу сам купити квартиру аби вона була повністю моя.
– Але ця квартира вже є, то вклади у неї гроші на ремонт і живіть собі, а далі збирай на квартиру.
– Ні, я тоді так ніколи не назбираю, – каже зять, – І за весілля платити теж не буду, бо ми маємо платити навпіл і то я роблю вам послугу, бо зазвичай, весілля робить родина молодої.
Звичайно, що чоловік розпереживався і багато чого наговорив цьому жижвжикові, а донька в сльози, що ми все спеціально зробили аби вона заміж не вийшла!
– Ви все цією квартирою зіпсували! Тепер я ніколи не буду щаслива і все через вашу меркантильність!
– Але, доню, ми хотіли аби ти мала свій куточок, – намагався доньку напоумити чоловік, – Всіляке в житті буває і жінка має ні від кого не залежати!
– Так, доню, – додала й я, – не всім так щастить, як нам з татом. Ти подумай. Дитино, якщо ви зараз порозумітися не можете, то що буде далі?
А вона слухати не хоче. Зять теж затявся, що краще він буде орендувати житло, ніж вкладеться в квартиру, а весілля оплачувати він теж не буде, тому або ми даємо половину, або нічого не буде.
Я вже вся розпереживалася і шкодую, що ми вирішили отак доньку «порадувати». Чоловік певен, що не треба нічого давати на весілля, бо цей шлюб довго не триватиме, а донька он ні їсть, ні п’є, а все за Романом побивається. Я вже готова взяти кредит, щоб заплатити ту половину за весілля, лиш би вона знову стала тією милою дівчиною, якою була. Бо час підпирає, через кілька тижнів треба вже все оплачувати, адже завдатки давав Роман, а ми мали додавати наступні суми. Як вчинити правильно, щоб всі були задоволені?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота.
