Я стояла в тій тісній кімнатці, яку ми називали нашою спальнею, і відчувала, як світ навколо мене руйнується. Свекруха, з якою я жила під одним дахом два роки, дивилася на мене холодними очима і вимовляла слова, що різали, як гострий вітер: “Збирай свої речі, Оксано, і їдь додому. Ти не пара моєму сину. Ми знайдемо йому кращу долю”.
Я не могла повірити своїм вухам – після всього, що я пережила, щоб не ускладнювати життя родині, – ось так просто мене виганяють? А Серігй, мій чоловік, стояв осторонь, не наважуючись перечити матері.
Моє життя почалося в маленькому містечку на Західній Україні, де батьки працювали на фабриці, а я мріяла про велике місто. Мене звали Оксаною, і з дитинства я була впертою дівчиною, яка любила вчитися і вірила в щасливе майбутнє.
Коли мені виповнилося 18, я поїхала до Києва вчитися на вечірньому відділенні, сподіваючись стати бухгалтером. Жила в гуртожитку, підробляла прибиральницею в конторі, щоб не просити грошей у батьків. Саме там, на одній з вечірок у подруг, я зустріла Сергія.
Він був старший за мене на п’ять років, вчився. але й підробляв, мав гарну посмішку і впевненість у собі. Ми швидко закохалися – ті перші побачення були сповнені романтики: прогулянки парком, розмови до ночі про мрії.
“Оксано, ти така особлива, – казав він. – З тобою я відчуваю, що можу все”. Я вірила йому. я була настільки закохана, що бачила лиш хороше у ньому, Вірила у наше спільне світе майбутнє. Через півроку ми одружилися – скромна церемонія в РАЦСі, обучка проста, але для мене воно означало вічність.
Батьки Сергія, Галина Петрівна та Іван Михайлович, жили в двокімнатній квартирі на околиці Києва, і ми переїхали до них. Звісно, я не хотіла жити зі свекрухою, але ми навчались і вибору особливо не буо. “Це тимчасово, – обіцяв Сергій. – Заробимо на свою оселю”.
Життя в родині Сергія виявилося не таким, як я уявляла. Галина Петрівна була жінкою з сильним характером, завжди знала, як краще. Вона працювала в магазині одягу, а Іван Михайлович – на заводі.
Вони були добрими на словах, але в дрібницях я відчувала тиск. Я намагалася допомагати по господарству, але мої страви часто не подобалися. “Оксано, ти ж розумієш, що Івану Михайловичу потрібна солона їжа, а не ця прісна каша”, – казала свекруха м’яко, але твердо, і перероблювала все по-своєму. Я не сперечалася, бо не хотіла конфліктів.
Фінансові справи були найскладнішими. Ми з Сергієм заробляли небагато адже обоє були студентами. Кожного місяця доводилося планувати витрати до копійки.
Одного разу, коли Сергій отримав зарплату, я сіла за стіл і почала рахувати. “Сергію, нам треба купити твоїй мамі нові черевики, – сказала я. – Вона скаржилася, що старі тиснуть через набряки на ногах. Треба м’яку шкіру, щоб не натирало”.
Він кивнув: “Так, звісно, купимо. І це буде подарунок, тож за наші гроші. А батькові – нову сорочку, бо стара зносилася”.
“І ще треба внести часту за комунальні і продукти, як домовлялися”, – додала я.
Залишалося зовсім мало. А мені так потрібна була нова сукня! Я закінчувала навчання, і церемонія вручення диплома мала бути урочистою. На роботі я носила форму, тож одяг не бачили, але на свято хотілося виглядати гідно.
“Сергію, минулого місяця ми купили тобі штани і сорочку, а мені нічого не лишилося”, – поскаржилася я, коли він повернувся з роботи.
Він сів поруч, обійняв: “Оксано, може, візьмеш щось у мами? Вона набрала ваги, багато речей лежать без діла. Тобі ж тільки раз одягнути, а їй нема в чому ходити”.
Я зітхнула: “Розумію, але якось просила в неї блузку – вона сказала, що ще рано її списувати, сама носитиме”.
Сергій любив мене, але часто порівнював з матір’ю. “Мама в мене найкраща господиня, – казав він. – Всі сусідки заздрять. Оксано, ти теж навчишся”. За два роки ми не мали жодного великого непорозуміння. Якщо я готувала щось не те, свекруха тихо виправляла: перероблювала страву і подавала свою. Все вирішувалося спокійно.
Але сукню мені справді треба було. “Добре, – сказав Сергій. – Зекономимо на обідах, знайдемо щось недороге”. Навіть не думали просити в батьків – який же то подарунок, якщо не за свої?
В суботу ми пішли в комісійний магазин. Знайшли сукню не надто вона мені личила, була завелика, але то єдине, що ми могли собі тоді дозволити. “Надіну яскраве намисто, колір сірий, універсальний, підійде будь-що”, – заспокоювала я себе. Сукня не дуже подобалася, але вибору не було.
Після весілля я трохи набрала ваги – через стрес і зміни в житті. Нарешті я отримала диплом. Принесла додому, свекруха спекла пиріг, привітала. Іван Михайлович пробурмотів: “Молодець”, але додав, що воліє щось інше до чаю.
Після чаювання Галина Петрівна покликала мене в нашу кімнату: “Оксано, я обіцяла твоїй матері, що ти отримаєш освіту, і слово дотримала. Але на цьому все. Збирайся і їдь додому. Ти не пара Сергію, ми знайдемо йому кращу пару. У вас ніякого майбутнього, жити я вам не дам, так і знай. Навіть не намагайся сперичатись. Сергій ніколи не піде мені наперекур, ти ж занєш?”.
Це було як грім серед ясного неба. Я не могла вимовити слова, тільки сльози котилися. “Не виганяйте, – благала я. – Куди я піду? Батько не прийме”.
“Прийме, куди дінеться. Завтра подайте на розлучення”.
Я діяла механічно. Сергій не хотів розлучення, але не міг суперечити матері. Він то намагався мені допомогти зібрати речі, то викладав їх із сумки. Бігав по квартирі то підіймаючи, то опускаючи руки розгублено, але ні слова не сказав матері. Не зупинив мене. Дозволив піти. Наприкінці свекруха попросила повернути обручку: “Вона сімейна. Сергій скоро одружиться, тож обручка потрібна буде знову”. Я віддала, не сперечаючись. Поїхала додому.
Минули роки. Я вийшла заміж удруге – за Андрія, спокійного чоловіка з мого містечка. Любові великої не було, але повага і розуміння – так. Ми виростили двох дітей, пережили важкі 90-ті, працювали, як могли. Заробляли, економили на всьому. “Оксано, ми витримаємо, – казав Андрій. – Головне, разом”.
Діти виросли, переїхали до Києва, знайшли роботу, згодом забрали нас до себе. Ми оселилися в тому ж районі, де я жила з Сергієм. Дивно було повернутись туди через скільки років.
Одного дня я випадково зустріла подруг з якими колись вчилась. Ми довго говорили про життя аж тут: “Оксано, а знаєш, що з твоїм колишнім? – спитала одна. – Не склалося в нього. Двічі одружувався, мати все не давала спокою. Занепав, третю знайшов – заради квартири. Через три місяці після весілля раптово пішов з життя. Батьків уже немає”.
Я знайшла місце вічного спочинку колишньої свекрухиі свекра. Горбочки, що заросли травою, ні імен, ні прізвищ, лиш бур’ян,який роками нішто не косив. Ми із чоловіком навели пордок, обкосили, я поклала квіти.
— Сподіваюсь десь там, у вашого сина таки з’явилась достойна пара. Там вам готують смачно і не треба виправляти чужі страви. Дякую вам від щирого серця, що зробили все для того, аби ми із вашим сином не жили разом. Завдяки вашим зусиллям я прожила довге і дуже щасливе життя.
Я сама і теща і свекруха. Люблю зятя, люблю невістку, як рідних дітей. Як можна вигнати хоч когось я не розумію.
Головна картинка ілюстративна.
