Мені за маму була тітка. Батько мій десь подався в світи, а мама як пішла по слизькій доріжці, то й пішла в засвіти.
Отак я залишилася сама, коли мені було сім років. Тітка переїхала до нас жити зі своєю донькою Іванкою, щоб піклуватися про мене.
Я не можу сказати, що тітка мене не любила, звичайно, що Іванці діставалися найбільші відбивні, найбільша купка цукерок і кращий подарунок на Миколая, ніж мені.
Але я й того від своєї матері не отримувала, тому тітка для мене була справжньою милосердною жінкою.
Ми з Іванкою не були однолітками, я була старшою на два роки, тому я знала, що маю обов’язки – глядіти сестру, забирати зі школи і гуляти з нею.
Сімейне життя в тітки не складалося і вона часто на мені зривалася, мовляв, я щастя не можу знайти і тебе така доля чекає з твоєю комплектацією: висока ще й кістка широка.
Я справді була найбільша в класі в молодшій школі, а в старших хлопці трохи підросли і я вже не стояла перша серед усіх на фізкультурі.
Я дивилася на мініатюрну Іванку і мріяла мати таку маленьку ногу, таке біле чисте личко і великі очі. А в мене все навпаки.
Тітка кожного дня мені говорила щось подібне – не так стала, не те зробила, не так виглядаю.
– Я тобі добра хочу! Аби ти про себе бозна що не придумувала і не так буде тяжко розчаровуватися.
Я не була відмінницею, такий собі середнячок, єдине, що любила в школі – уроки праці. Я гарно плела і вишивала.
– От і чудово, – сказала тітка Люба, – І на хліб заробиш і одяг для Іванки шитимеш!
Я й справді таке плаття пошила для Іванки, що їй всі на випускному заздрили.
Неприємності підкралися несподівано – Іванка вийшла заміж і тітка почала натякати, що я маю обміняти квартиру на дві маленькі.
– Вони сім’я – мають жити окремо. А ми з тобою якось проживемо.
Я й не думала заперечувати.
Квартира була на мені, тому ми її розміняли на дві однокімнатні в різних частинах міста. Іванка отримала більшу за квадратами, а ми з тіткою жили в меншій.
Тітка ще пробувала навідуватися до Іванки та порядкувати, але та швидко матері сказала, що вона вже якось сама.
– Мамо, як будуть онуки – тоді приходитимете, а поки не треба до нас лізти.
На свята Іванка приходила до нас в гості і ми доволі добре проводили час.
Я вже працювала давно в ательє і робила жінок красивими, чим дуже тішилася. Знаєте, от приходить така собі жінка, нічим не примітна, а як одягне мою сукню – то вже й спина рівно, талія з’являється і очі світяться…
– А чого ти собі, Мар’яно, ніколи плаття не пошиєш, – якось питає мене власниця.
– Та що ви, мені треба чарівне плаття аби й талія і блиск в очах…
Руслана нічого не сказала, а на моє день народження мені подарували тканину:
– Дивися, дівко, бо я її везла з самої Італії! Спеціально для тебе і під твої очі. Ми всі хочемо бачити, яке ти плаття собі пошиєш!, – сказала Руслана. А дівчата закивали.
Я так знітилася… Ну як таку дорогу тканину та мені? а потім думаю, що пошию костюм і буду мати на всі випадки життя, он скоро в Іванки хрестини і прийду.
Але Руслана як почула за костюм, то розсердилася і сказала або плаття, або вона забирає подарунок. Тоді я окинула себе стороннім поглядом, що підкреслити, що сховати, де вирізати, де розпустити і пошила плаття.
У мене ніколи так очі не горіли!
– Дівчата! Ми цього року видамо цю дівку заміж!, – засміялася Руслана.
Я собі купила взуття та сумочку і вже почувалася марнотраткою.
А по дорозі я бачила, що на мене кидають захоплені погляди, ні я не перетворилася в якусь красуню, але на мені приємно було зупинитися оку, все було гармонійно і плавно…
Я вперше відчула себе не невидимкою…
В той день я охрестилася в віру в себе!
Це треба було зробити, бо тітка й Іванка сказали, що мені таке не пасує і марно зіпсувала тканину. Вони вірили, що роблять якнайкраще для мене.
Думаю, мені пора навчитися слухати лише себе!
Фото Ярослава Романюка.
