Василина Іванівна проводять екскурсію для журналістів проекту «Український свідок»: ось вона тичкою з намотаною пластиковою пляшкою збирає міни:
– Син мені поприкручував. Я його заставила. Він каже: «Я тобі прикручувать не буду», а я кажу: «Ні, будеш», бо треба рятувати тварин. Ну, він мені зробив і каже: «Я сам піду». А я кажу, що ні, ти ще молодий. Я сама піду – я вже своє оджила.
Проте, врятувати свою корову не вдалося – міна впала на дерево і жінка її не помітила, вигнала корову, приходить – а та вже стоїть на трьох ногах. Тепер іншу тримає в стайні, бо вона скоро матиме теля і боїться за неї. Вдома на жінку чекає ціла отара котів, які й виживали на цьому молоці. Проте власний кіт втік і повернувся після приходу українських військових.
– Не хотів жити під російським прапором, – сміється вчителька.
Про окупацію говорить навколишня розруха. Пані Василина показує зруйнований будинок – то російський танкіст заїхав танком. Та й що вона може розказати – весь час у підвалі, з 6 до 6 в комендантська година.
Якось сама наступила на «жабку» і добре, що не всією вагою – це її врятувало.
Ввесь час війни у них немає світла – все на вулиці готують, на вогні, можуть без світла жити, лиш би мир був – каже жінка.
Коли вони почули, що звільнили Чугуєв, то вірили й не вірили – плакали від радості. А, коли 93 бригада зайшла в Ізюм – дуже були щасливі, пригадує жінка і сльози у неї навертаються на очі.
Як не дивно, але зараз їх лякає тиша.
Фото: колаж.