Саме позиція подруг віддалила мене від них, я не планую в свої сорок п’ять шукати себе, як вони радять, бо їм не подобається те, як я веду себе з колишнім чоловіком. Власне, я ні у кого не маю розуміння, ні в батьків, ні в родичів.
Чомусь вони вирішили, що знають краще за мене, як мені жити та що робити зі своїм життям та шлюбом.
Коли ми були студентами, то Ігор був вражений тим, як ми багато живемо, батько вже тоді займався будівництвом і ми могли їздити за кордон. Я була закохана в Ігоря і він запропонував мені вийти за нього заміж.
Всі ці роки я була щаслива дружина і мати його дітей, я не лізла в його справи, а він не давав мені приводів сумніватися в тому, що наша сім’я міцна.
Але Ігорю стало нудно в бізнесі і він вирішив піти в політику. Батько оплатив йому повністю компанію і він став депутатом міської ради і наші справи з будівельним бізнесом злетіли до небес.
Але був один нюанс, тато з Ігорем порадилися, що краще все переписати на мене, а Ігор не мав займатися бізнесом. Так і зробили і Ігор був дуже мені вдячний, що я залишаюся йому дружиною попри цю формальність.
Йшов час, і якось я підняла слухавку його телефону, думала, що щось термінове. А на тому кінці мені сказали, що телефонує дружина.
А я тоді хто?
Ігор не став відпиратися, сказав, що та жінка привела йому на світ сина і він на ній женився заради дитини.
– Я люблю лише тебе, але я порядна людина, тому не міг залишити все так, там же моя дитина.
І я повірила чоловікові. Він з нею формально, а між нами роки спільного життя. Проте, тато був іншої думки і позбавив Ігоря своєї підтримки і скоро на інших виборах він програв.
Ігор прийшов до мене і я його підтримала, як завжди. Він просив мене переписати на нього квартиру і машину, бо він не почувається комфортно і я так і зробила.
Тато каже, що тепер там живе та жінка і їздить на моїй машині, але мені все одно. Вона там, а мій Ігор біля мене. Я піклуюся про нього, я готую йому його улюблені страви, тут він відпочиває тілом і душею. Хіба це не щастя?
Наші стосунки набули гострішого присмаку, я помолоділа, я повна сил і енергії. То хіба воно не вартує того?
Але ж ні, зібралися рідні і мені кажуть, що я маю проміняти своє щастя на самотність, бо так треба, бо так треба вчинити для гідності. Хто це сказав? Кому це треба? Мені треба аби я мала свого чоловіка і це я маю. Чому так кортить влізти в чужі справи зі своїми вимогами? Як ви гадаєте?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
