Я сиділа на краєчку дивана, стискаючи телефон. Щойно завершилася розмова з Софією, донькою, яка просто сипала звинуваченнями. А тепер дзвонив Тарас, мій син, і я знала, що він уже чув «неймовірну» новину.
— Мамо, ти взагалі розумієш, що ти робиш? — Голос Тараса був спокійний, але цей спокій був гірший за будь-яке емоційне потрясіння. У ньому відчувалася холодна, ділова маніпуляція. — Софія мені все розповіла. Ти зустрічаєшся з якимось Артуром?
— Так, синку. Це правда, — відповіла я, намагаючись зберегти гідність. — Він хороша людина, і я вже довгий час самотня.
— Самотня? Тобто ти, мамо, вважаєш, що десяти років достатньо, аби забути вірність татові? Ми думали, ти шануєш його пам’ять. Ми були впевнені, що ти залишишся вірною йому до кінця своїх днів.
— Я була вірна вашому батькові до останнього його подиху. Яка може бути невірність після того, як його не стало? Це моє життя, Тарасе. Я доросла жінка, яка має право на власне щастя.
— Щастя? — Він гмикнув. — Гаразд. Ми з Софією порадилися. У тебе є вибір, мамо. Або ти припиняєш ці стосунки — прямо зараз, сьогодні, — і ми робимо вигляд, що цієї історії не було. Тоді ми продовжуємо спілкуватися, і ти бачиш своїх внуків, як і раніше.
Моє серце не стиснулося, ні. Воно опустилося кудись у порожнечу.
— Або? — запитала я, відчуваючи, як тремтять мої губи.
— Або ти обираєш цього Артура. І тоді ми припиняємо будь-яку підтримку стосунків. Ми не приїжджаємо до тебе на свята. Ми викреслюємо тебе з нашого життя. Ти опинишся в «чорному списку», мамо. З матір’ю, яка зрадила пам’ять нашого батька, ми спілкуватися не будемо.
Він промовив це легко, наче обговорював зміну тарифного плану. Його ультиматум був чітким, жорстким і не давав жодного простору для компромісу.
Я поклала слухавку, і мої очі наповнилися слізьми. Це було справжнє зрадництво з боку власних дітей. Невже вони думали, що я повинна доживати свій вік у повному самотньому розпачі?
Життя після того, як не стало мого чоловіка, Івана, змінилося докорінно. Ми прожили разом багато щасливих років, і його несподіваний відхід у кращий світ залишив глибоку порожнечу. Це трапилося більше десяти років тому.
Я віддала всю себе вихованню дітей, Тараса та Софії. Я жила ними, прагнучи, щоб вони виросли порядними, достойними людьми. У перші місяці я, звичайно, дуже тужила.
Я кохала Івана і важко переживала його відсутність. Але з часом я зрозуміла: він би не хотів, щоб я продовжувала себе мучити. Іван був життєрадісною людиною. Він би сказав: «Людмило, живи далі. Будь щаслива».
Тому я взяла себе в руки. Я присвятила багато часу роботі, щоб самостійно забезпечувати дітей. Я не хотіла, щоб вони відчували нестачу через втрату одного з годувальників. Я старанно працювала, щоб компенсувати їхню втрату матеріальною стабільністю.
Мої діти виросли. Софія та Тарас успішно закінчили школу і вирішили поїхати з нашого невеликого містечка, щоб будувати своє майбутнє у великих містах.
У них були високі плани, амбіції. Я не стала їх відмовляти, хоча й було сумно від думки, що вони будуть далеко. Я, навпаки, раділа, що вони прагнуть будувати кар’єру, а не марнують час.
Згодом, коли вони вже стали на ноги, у кожного з’явилося власне житло, вони почали добре заробляти і могли дарувати мені гарні, дорогі подарунки на свята. Я була щиро щаслива за них.
Я не припиняла допомагати їм, поки вони облаштовувалися. Я згадала про свої заощадження, які колись збирала разом з Іваном. П’ять років тому я зняла значну суму і розділила її між ними, щоб вони використали ці кошти на свої потреби — чи то на навчання, чи на придбання житла.
— Мамо, ти впевнена? Це ж твої гроші, — питала Софія, хоча очі її горіли.
— Звісно, донечко. Я впораюся. Мені багато не треба. А вам ці кошти зараз потрібніші для старту, — сказала я тоді.
Я дійсно була самотньою. Спочатку це було просто бажання тиші, а потім — гнітюча порожнеча. Я відчувала, що мені навіть нікому виговоритися. У певний момент моє самотнє життя почало навіювати на мене глибокий сум. Я зрозуміла: я не хочу бути сама до старості.
Я почала замислюватися про те, щоб знову з кимось познайомитися.
Якось на мене звернув увагу чоловік, на якого я раніше й не дивилася. Артур. Йому було трохи за п’ятдесят, мені — теж близько того віку. Він почав за мною упадати. Його увага була настільки приємною, що я відчула, як до мене повертається забуте відчуття — відчуття живої жінки, яка комусь симпатизує.
Артур був надзвичайно наполегливим. Він намагався завоювати мою прихильність, і це було дуже мило.
— Людмило, у тебе такі гарні очі, — сказав він якось увечері, коли ми сиділи в парку. — Я не розумію, як така жінка може бути самотньою.
— Так вийшло, Артуре. Я вже давно сама, — відповіла я, усміхаючись його компліментам.
— Іван був щасливцем, — він не говорив про Івана погано, він говорив з повагою, що мені дуже сподобалося. — Але життя триває. Я теж останні роки відчував себе дуже самотнім.
Ми виявилися ідеальною парою у своїх потребах і ставленні до життя. Ми обидва шукали спокою, підтримки та тепла. І я відповіла йому взаємністю. Я не звертала уваги на цифри в наших паспортах; я вірила, що для справжніх почуттів вік не має значення.
Ми вирішили не розповідати нікому про наш роман одразу.
— Щастя любить тишу, Людмило, — сказав Артур, притримуючи мою руку. — Давай насолодимося цим часом, а потім скажемо дітям.
Мені здавалося, що мої діти, які вже давно дорослі і самі приймають серйозні рішення, повинні були поставитися до цього нормально. Вони ж зайняті своїм життям, їм, по суті, має бути байдуже, з ким я будую стосунки. Кожен вирішує власні проблеми.
Але після пів року стосунків, коли ми з Артуром вже практично жили разом, я зрозуміла, що так далі тривати не може. Мені хотілося, щоб він був частиною нашого сімейного свята. Наближався мій день народження, і я вирішила, що це найкращий час, аби представити Артура.
Діти, звісно, планували приїхати з онуками, і мала зібратися вся родина. За день до нашої зустрічі я подзвонила їм і повідомила, що буду не сама.
Я почала з доньки, Софії. Мені здавалося, що вона, як жінка, зрозуміє мене швидше. Але я помилилася.
— Софіє, — почала я, — я маю тобі дещо сказати. Я почала зустрічатися з чоловіком. Його звати Артур, і він мені дуже подобається. Я хочу, щоб ви з Тарасом з ним познайомилися.
На іншому кінці настала тиша, а потім розпачливий, гучний голос. Це був не просто голос, це була хвиля обурення.
— Мамо, ти взагалі при своєму розумі?! — Вона почала майже голосити. — Тобі не соромно нам це говорити? Ти ж чудово знаєш, що батька не стало!
Я притулила слухавку до вуха, відчуваючи, як мене обливає холодом.
— У мене іноді складається враження, що ти свого покійного чоловіка просто не поважаєш! Ти його зрадила!
— Донечко, я.
— Я тобі хочу сказати одразу: я з цим Артуром навіть бачитися не хочу! Він мені ніхто і звати його ніяк! Я його ніколи не вважатиму своїм вітчимом. Було б краще, якби ти взагалі нікому про свій роман не розповідала, адже ти мене дуже, дуже засмутила! Напевно, я взагалі не приїду до тебе. Святкуй свій день народження без мене!
Я не очікувала почути щось подібне від рідної доньки, яка, здавалося, завжди мене підтримувала. Перед тим, як кинути слухавку, вона повторила, що я зраджую пам’ять батька і що якщо мене це не турбує, вона може припинити зі мною спілкуватися.
Це здавалося мені справжнім зрадництвом! Діти повинні поважати вибір матері, яка їх виростила і дала їм усе для успішного життя! Я ж ніколи не обділяла їх ні увагою, ні турботою, ні фінансовою підтримкою. А вони так зі мною вчинили.
Після моєї емоційної розмови з Софією, я вже не здивувалася, коли мені зателефонував Тарас. Сестра, очевидно, повідомила йому цю новину. Він також заявив, що дуже розчарований у мені.
Але його підхід був іншим. Він був більш маніпулятивним і холодним, як я й розповідала на початку.
— Ми не станемо припиняти з тобою зв’язок, — сказав він, — якщо ти негайно розстанешся з Артуром. Але якщо ти вибереш його, ти опинишся в «чорному списку». Ми більше не будемо з тобою спілкуватися. І ти більше не побачиш своїх онуків.
Я була приголомшена. Невже вони думали, що мене це зламає?
— Ви не маєте права так чинити, синку. Це ж моє життя! — Я говорила ледь чутно.
— Ми маємо право захищати пам’ять нашого батька. І захищати себе від твоїх нерозумних рішень, — відповів він.
Мені здавалося, що вони почуваються набагато спокійніше, коли знають, що їхня мати сидить самотня в маленькому містечку, і єдине, що робить, — це працює і думає про них. Вони не хотіли мого щастя, вони хотіли моєї самотності.
Я заридала. Артур, який почув частину розмови, підійшов до мене і почав заспокоювати.
— Не плач, моя люба. Вони з часом приймуть це. Вони просто ревнують.
— Ні, Артуре. Вони не ревнують. Вони хочуть, щоб я була нещасною. Вони хочуть, щоб я почувалася винною.
У мене в голові промайнула думка: може, було б краще, якби я сама припинила спілкування зі своїми дітьми? Вони не бажають мені добра і щастя. Вони намагаються мене контролювати.
Але з яких це пір я повинна їх слухати? Я вже давно доросла.
Тримаючи за руку Артура, я відчуваю себе сильнішою, ніж будь-коли за останні десять років. Це моя нагорода за всі ті роки самотності і важкої праці.
Але чи не проміняю я сім’ю, дітей на чоловіка якого знаю лиш пів року?
Що робити? Іти на поступки дітям, чи за своїм серцем?
Головна картинка ілюстративна.
