«Ти хіба не хочеш аби хлопець тебе завойовував? Тому ти й сама маєш це робити, коли тобі хлопець подобається…»
Такі й ще десятки настанов, як має бут правильно в стосунках, що робити, що ні, але в той час я не чула жодних настанов, що в стосунках має бути добре і спокійно.
Може на двадцять то нудно, але не зараз у сорок. Проте, чомусь доля мені знову наднесла чоловіка, який не може скласти собі ціну, я ж думала в його віці це вже треба перерости.
Отож, мій теперішній наречений раптом видався мені з дуже несподіваної сторони: головою крутить, повідомлення виписує і бажає комусь і доброго ранку і спокійної ночі, переказує, хто йому посміхався за цілий день, а хто телефонував…
– От бачиш, який я в тебе ще ходовий, – казав мене обіймаючи.
Спочатку я думала, що він так жартує, почуття гумору таке в людини. Не може ж людина таке випирати за чесноту.
Це у мене в юності було, що треба привернути увагу найкрасивішого хлопчика, а далі хоч трава не рости.
Але з того часу пройшло багато часу, я й обпікалася і досвіду набралася. Я хочу родину, яка буде заснована на головному – на довірі, довірі безумовній і всеосяжній.
– Ти жартуєш чи справді гадаєш, що жінки мають за тебе змагатися, – нарешті додумалася я спитати Сашу.
– Я так думаю, жінка, яка дуже хоче привернути мою увагу, то вона приверне.
В його голосі було стільки самовпевненості, наче переді мною олігарх.
– Чого ж ти мені раніше не сказав? Я ж лише час змарнувала, – відказала я.
Саша справді не розумів, чому я виставила його за двері. Навіть матір свою послав аби мене переконала все вернути назад.
– Вір Андріївно, я доросла жінка, я хочу довготривалих стосунків, а не витрачати нерви на те аби часом ваш син десь не пішов. Я хочу душевного спокою і думаю, що заслужила на нього.
– Та Саша пожартував, чого ти це так сприйняла.
– Будьмо чесні, якби у тих, кому Сашко пише щоранку і щоночі була своя квартира і запас, то він би зі мною не жив. А мені такого більше не треба.
– Та що ти мені розказуєш?, – хитає та головою, – Та за чоловіка треба дивитися, та пильнувати і догоджати. Та я вік прожила і знаю, як це. Що ти як мала дитина? Тим більше, за таким вродливим чоловіком, як мій Сашко.
Отак ми й розійшлися кожна при своїй думці. Невже вона права і я не знайду чоловіка, який хоче родину, щоб в ній не грати роль, а бути собою? Невже я хочу неможливого?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
