До весілля ми готувалися кілька років. Все щось ставало на заваді – то його дідусь пішов у засвіти, далі моя бабуся, далі не було того ресторану, що я хотіла, далі треба було ще більше грошей.
– Доню, мені здається, що з таким підходом ти ніколи не вийдеш заміж, – переживала мама.
Скажу чесно, що я теж хвилювалася, бо мені здавалося щось просто містичним, що нас доля не хоче зводити. А я просто фізично відчувала. Як тягну всіх і вся до цього весілля.
Цьогоріч на весні ми таки вирішили, що остаточно одружимося, якщо ж знову щось піде не так, то підемо і розпишемося і на цьому буде крапка.
Фактично, ми були разом п’ять років, з яких три зустрічалися і два роки відкладали весілля. Тому нам здавалося, що ми знаємо один одного дуже добре.
На 14 лютого ми вирішили дуже гучно відсвяткувати завершення нашого холостяцького життя, тому вирішили, що зустрінемося з друзями і з ними це відсвяткуємо. Наша компанія була невеличка, всього шість людей, але перевірених та близьких. Так тоді здавалося.
Ми орендували будиночок в горах з гарячим чаном і чудово відпочивали. Зняли його на кілька днів, тому ніхто нікуди не спішив, а насолоджувався горами, повітрям і купанням.
Проте, свято не вдалося так, як я хотіла.
В перший день всі аж за дуже навеселилися і декого треба було вкладати в ліжко. Втома від дороги та саме святкування забрало в мене багато сил і я швидше пішла до нашої кімнати.
Але серед ночі я прокинулася і зрозуміла, що мого Сашка поруч немає. Я здивувалася, що він десь пішов і вирішила його пошукати і заодно попити води на кухні.
Сашка ніде не було і я вийшла на вулицю. Картина мені відкрилася просто чудова – всіяне яскравими зорями небо, морозець і паруючий чан, в якому були Саша і моя подруга Вікторія. Я остовпіла і довго не могла зрозуміти чи то мені ввижається і я сплю, чи вони насправді там обоє.
Я підійшла ближче і спитала як вони себе почувають і чи я не можу ще їм чимось допомогти.
Заскочені зненацька вони почали щось белькотіти один на одного, що це не він/вона почали перші.
Я вже не хотіла нічого слухати і пішла до кімнати.
Сон не йшов, але я сміялася. Не знаю, що на мене найшло, але я так реготала, що Сашко, який зайшов до кімнати з вибаченнями подумав, що у мене істерика.
– Тобі погано? Я викличу лікаря?, – почав белькотіти він.
– Мені дуже добре. Дуже добре, – реготала я.
Мені й справді було дуже добре, було таке враження, що величезна гора звалилася з моїх плеч і більше мене нічого не хвилює і не турбує.
– Мені твоїх виправдань не потрібно.
– Я ще не твій чоловік і це випадок нічого не означає, – почав він.
– О, це дуже добре все показує.
Вікторія ще пробувала мене якось перепросити і запевняла, що Саша мене любить. Тут я розреготалася.
– Оце у тебе й душа, бачити, що хлопець любить іншу і все одно лізти до нього…
– Я не знаю, що на мене найшло, – виправдовувалася та.
Я знаю, що вона не хотіла аби знав її хлопець, але я не наміряна була покривати зрадливців. Я попросила Вікиного хлопця відвезти мене додому і сказала, що на нього з його дівчиною чекає серйозна розмова.
Попереду мене чекали ще справи – відмінити всі замовлення та забрати завдатки, де це було можливо. З кожною галочкою над пунктом я робили з радістю, яка не була сприйнята моєю мамою.
– Доню, це не нормальна реакція. Може, ти все ж помиришся з ним? Бо ти зараз така весела, бо до тебе ще не дійшло, що ти наробила.
– Я наробила?
– Так, бо ж можна було пробачити, він же не твій чоловік.
– Ага, то я ще й винна?
Я не думаю, що це так і не розумію, чому мама має таку позицію. Невже я не права?
Фото Ярослава Романюка.